Усна творчість психічно хворих

Ірен Роздобудько. Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя. — Х.: Фоліо, 2006. — 287 c.

Увага: зневірена в житті жінка (до речі, відома письменниця, чий творчий шлях можна в загальних рисах порівняти з творчим шляхом самої Ірен Роздобудько) влаштовується працювати психо­спікером до лікарні для душевно хворих. Трудові обов’язки — сидіти й слухати. Попередньо обравши зі списку, оголошеного медсестрою, кого з пацієнтів запросити до «розмови» цього разу. А також вчасно вмикати та вимикати диктофон під столом.

 

Близько сімдесяти п’яти відсотків ефірного часу в картині, що поставатиме перед вашим внутрішнім зором під час читання «Дванадцятьох», займуть розлогі коельївські (у найкращому значенні цього слова, якщо воно ще збереглося) розповіді-притчі з уст психічно хворих. Їх саме дванадцять, що, можливо, й дало назву всьому романові. Звісно, й у них, і поза ними, й окрім них, а тим більше — після них виявиться, що все було далеко не так, як ви про це гадали. Виявиться, що й історія зовсім не про те, й акценти у своєму сприйнятті її ви, мабуть, розставили невідповідно, та й саме життя — зовсім не та штука, якою зазвичай здається.

 

І тільки одна біда: авторці так сильно було потрібно досягти контрасту банального з несподіваним, що вона надто затягнула перше. Й урешті досягла діаметрально протилежного ефекту. Тобто якщо казати про післясмак, більше згадується банального. Як це пояснити? На єдиному прикладі: якщо в літньому таборі дитину місяць годують лише гречкою та макаронами, а по неділях улаштовують гастрономічні свята, то врешті-решт це називається погано зорганізованим харчуванням. І навряд чи маму цієї дитини можна буде переконати такими аргументами: «Як же раділа ваша дитина щоразу, коли їй таланило нормально поїсти! Такого ефекту набагато важче досягнути, якщо споживати їжу планомірно».

 

Асоціації з педагогікою невипадкові: «Дванадцять» — узагалі якась дитяча книжка. І річ не в тому, що, судячи з назви, тут мало б ітися про «виховання жінки». Ні. Просто роман сповнений речами, фразами, ситуаціями, що мали би здаватися людині, хоч трохи ознайомленій зі світовою літературою ХХ століття, шаблонними, а відтак — малозмістовними. А ось для дівчинки років дванадцяти-тринадцяти, яка лише починає свої самостійні вилазки до книгарні, вони розгорнуться в усій своїй красі та повноті й навіть можуть стати певною віхою дорослішання й душевного зростання. Парадокс у тому, що дитина, яку захоплять обіцяні анотацією «незвичність сюжетних ліній, алегоричність образів і ситуацій», якраз і не знатиме, що це таке. Тим паче не знатиме вона й визначення терміну «роман-алюзія», яким авторка окреслила жанр свого творіння.

 

Незважаючи на таке формулювання, видавництво, схоже, все-таки позиціонує «Дванадцять» як сучасний жіночий роман. А головним завданням жіночих романів одвіку було розважати жіночі голівки, душі та серця, вкладаючи в них ледь помітні обриси переможної віри у себе. Тож із цього погляду усна творчість психічно хворих — саме те, що лікар, тобто психолог, призначив би почитати.

 

ГАЛИНА Ткачук