Страшний-престрашний сканзен

Галина Малик. Вуйко Йой і Лишиня. – К.: Грані-Т, 2007. – 112 с.

Сканзен – яке моторошне і таємниче слово! Бр-р! Звучить просто мовби ймення якоїсь зубастої й виткої потвори, чи назва темної химерної країни. Саме туди – до того загадкового сканзену – й рушають герої казкової повісті Галини Малик.
Хоча ця казка починається дуже просто та звично, як і належить казкам: “На високій горі стояла хатка. Навколо ріс густий ліс… У хатці жив вуйко Йой”, – та вже з першого розділу на маленького читачика чекає купа таємниць.
Ну, чому вуйка звуть так чудернацько – Йой – зрозуміло відразу: напевно, він дуже полюбляє йойкати. Але потім виявляється, що це зовсім не звичайний вуйко – на сніданок йому досить жменьки суничок, він вміє розмовляти з жабками та жуками і ставати цілком невидимим (окрім великого пальця правої ноги, який не любить зникати), а час і відстань він виміряє казками. Та й друзі в нього дивовижні: Мишеня Яке (чомусь) Не Хотіло Вирости Великим і скрипаль-цвіркун Лишиня, котрий щоліта зникає невідомо куди.

Та одного ранку до вуйкової оселі приходять двоє незнайомців і кажуть, що заберуть його хату до сканзену. А потім приходить страшне-престрашне чудовисько, що гуркотить і плюється димом. Отут уже починають справжні пригоди.
Врешті, всі загадки буде розгадано, а таємниці розкрито. Чудовисько виявиться звичайною вантажівкою, химерні незнайомці – професором етнології та його асистентом, а вуйкова хатка потрапить до музею під відкритим небом. І жодних страховиськ герої твору та маленькі читачі більше не зустрінуть. Навпаки, допоможуть директору музею знайти кошти на будівництво каруселі, малим каченятам – цікаву роботу, а гномику з ненаписаної казки – новий дім.
Отож, перед нами зовсім не “жахастик”, а дуже світла й лагідна казка, написана якраз для найменших читачів, які тільки лиш опанували премудрість самостійного читання. І тут письменницька майстерність авторки поєднується з гарно продуманим поліграфічним оформленням. З одного боку – короткі розділи, кожен із яких є сюжетно завершеною новелкою; вставні “маленькі” (на дві сторінки) й “великі” (на цілих чотири) казочки; трохи доброзичливого глузування з дитячих примх і ненав’язливе повчання вуйка поєднане з легко поданим краєзнавчим матеріалом; та й, безперечно, гарна мова, яскраві персонажі. З іншого – великий кегль і багато химерних, цікавих малюнків (художник Тетяна Ніколаєнко). Мало який першачок встоїть перед спокусою погортати цю книжку й заприятелювати з її героями, та разом із ними відкрити купу таємниць. Повість Галини Малик із належить до тих творчих знахідок українських письменників останніх кількох років, що змушують зітхнути, – який би з того вийшов мультик… Втішаймося хоч би тим, що принаймні книжкова прогалина в нашій літературі поволі зникає.
Однією з так і не розгаданих загадок книжки лишається хіба що жанр, вказаний на першій сторінці, – “фентезі для найменших”. Модне слово, замість усім зрозумілого та доречного “казка”, тільки заплутує. Але насправді це дуже добра і мудра українська казка про доброго й мудрого українського домовичка з Карпатського села.

Зоя Жук.