Дев’яносто дев’ять дверей у театр абсурду

Ремон Кено. Вправи зі стилю. – Л.: ЛА “Піраміда”, 2006. – 80 с.

Порушуючи канони жанру рецензії, переповім сюжет цієї книги: головний герой двічі за день стикається з якимось франтовитим молодиком – спочатку той свариться з сусідом у автобусі, а потім розмовляє із товаришем про відірваного ґудзика. Це все. Оповідь займає лише два абзаци. Запитаєте: а що ж на решті вісімдесяти сторінках книги? Відповідь дає назва ─ вправи зі стилю. Дев’яносто дев’ять варіацій на тему: пишномовно, просторічно, лаконічно, як офіційний лист, сонет, телеграма ─ й так далі, на всі смаки та випадки життя.

 

Банальний сюжет при такому детальному розгляді стає схожим на кімнату, з якої веде майже сотня дверей. Торкнувши чергову ручку, навіть не можеш приблизно уявити, що на тебе очікуватиме. Чи суцільна какофонія: “Із кахканням і рохканням автобус “С” пискнув гальмами…” (вправа “На слух”). Чи прискіпливе вивчення, як крізь лупу: “У механічному моторизованому засобі громадського транспорту, позначеному 22-ю літерою абетки…” (вправа “Описові визначення”). Чи макаронізми, які одразу ж нагадують “Енеїду”: “Того ж дня я veni і vidi того ж молодого патриція з не менш шляхетним його амікусом” (вправа “Латина”). Або навіть тарабарщина чистої води: “Одного ндя бзилько подулня…” (вправа “Метатези”). З одних дверей можна потрапити до філософа, а з інших – у залу суду.  А ще – на город, у кухню, в гості до любителя лайки чи шанувальника зоології… І якщо додати враження після прочитання всіх вправ зі стилю, елементарний сюжетик розростається до велетенського клубка суб’єктивних переспівів та осмислень. Ніби на сцену театру абсурду дев’яносто дев’ять разів виходять актори, щоб по різному розіграти одну і ту ж сцену.

 

Після кожної влучної стилістичної знахідки хочеться поаплодувати майстерності автора та перекладачів. Овації заслужено належать французькому прозаїку та поету Ремону Кено, який написав “Вправи зі стилю” у 1947 році, та українцям Ярославу Ковалю та Юрію Лисенку, які вирішили спробувати на смак та на міцність українську мову, взявшись перекладати настільки важкий для міжмовної “трансплантації” текст. От лише хочеться поцікавитися у Юрія Лисенка (він же Юрко Позаяк – автор легендарної поетичної збірки “Шедеври”): що було у французькому оригіналі замість явно доданої ним вправи “Євшазівськийба діашектле”, написаної таємною мовою злодіїв, які орудували колись у районі Єврейського базару в Києві?

 

 

 

Однак нахабне втручання перекладача стилістично виправдане. І з таких міркувань до наступного українського видання “Вправ зі стилю” можна додати стилізації під старослов’янську мову або львівську говірку. Або навіть більше: чому б не внести цю книжку до переліку посібників, рекомендованих при вивченні стилістики в гуманітарних вузах, – як своєрідний задачник?

 

Проте жарти жартами, а коло вдячних читачів “Вправ зі стилю” таки дійсно обмежено причетними до гуманітарних вузів. Запитайте в програміста, що таке минулий час недоконаного виду, не кажучи вже про епентезу з протезою! І спробуйте пояснити економісту, для чого читати книжку, в якій дев’яносто дев’ять разів написано одне й те ж саме – просто різними словами.

 

Віта Левицька