МОВ ВІЙНА ОХОПЛЮЄ ЄВРОПУ

Івон Больман. Мовні війни в Европі / Пер. з фр. – К.: „К.І.С.”, 2007. – 280 с.

Війна точиться в Європі. Війна мов. Побачити її можна в бурхливих суперечках політиків, у відсторонених від обивателів державних інтригах, спрямованих на територіальне панування в Європі. А простий мешканець, як виявляється, натомість відчуває протистояння національно-мовні, загострені егоїстичними вигуками місцевих керівників. Отже, чи існує війна мов, чи все ж таки це – „мов війна”, події, схожі на війну? Відповіді – у книзі Івон Больман “Мовні війни в Европі” київського видавництва „К.І.С.”.

 

Це видання вводить нас у контекст давнього конфлікту європейського суспільства, де, прикриваючись гаслами „єдність у різноманітті”, „Європа регіонів”, насправді, на думку авторки, домагаються протилежного – зробити з Європейського Союзу європейський розбрат. Цьому сприяють і настійні заклики оберігати мови регіональних меншин від зазіхань мови більшості, але не завжди захист означає збереження від знищення, від стирання різниць між народами. Часто – це засіб до економічного збагачення, хоча Івон Больман дуже далека в цих питаннях від об’єктивності, адже воліє вбачати за основу всіх подібних суперечок франко-німецький антагонізм, а в „Хартії мов меншин” – німецьку машину війни проти Франції. Причому останню продовжують звинувачувати у невизнанні меншин на своїй території та стискати подібними хартіями лещата навколо неї.

 

 

Хай пробачить мені авторка книги, але найцікавіше у виданні саме те, що від неї абсолютно не залежало, – „Додатки до українського видання”, які конкретизують та наближують до нас проблеми, заявлені Больман стосовно Франції. Передусім це повний текст „Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (міноритарних)”, на який в Україні частіше посилаються, ніж дійсно читають, частіше зловживають і спекулюють, ніж використовують для розв’язання складних мовно-етнічних ситуацій. І тут, на жаль, французька дослідниця теж іде шляхом тих, хто витлумачує Хартію на свій лад. Щоб убезпечити це монографічне зведення німецько-французьких рахунків від згубної однобічності, упорядники книги подали мовні картини інших проблемних регіонів – зокрема, Іспанії та Швейцарії, досвід яких – неоціненний здобуток для держав, що стали простором для мовних війн.

 

Зрозуміло, що обійти проблему російської мови в українському суспільстві неможливо. Беззаперечно, що її треба вирішувати, вирішувати законними та врівноваженими діями. Проте як це відбувається в нас насправді – у матеріалах, вміщених наприкінці цього видання. І тут порівняння з піклуванням України та Франції стосовно своїх рідних мов знову не на нашу користь. Головне – не хапатись у відчаї за голову вкотре, а нарешті зробити вірні висновки. Щоб не опинитись у примарній чи реальній війні мов на боці переможених, наспівуючи „наша пісня гарна й нова, починаймо її знову”. Останні слова книги Івон Больман: „Франція – вільна”, — на що дуже хочеться відповісти: „А Україна – незалежна”. Чудово при цьому розуміючи, що вільна й незалежна – далеко не тотожні поняття.

 

Максим Нестелєєв