Дощ за вікном і в серці

11b7d013eaНадія Степула. Сім дощів. Поезії. – К.: Факт, 2009. – 120 с. – (Серія «Зона Овідія»).

Може, хтось зі мною не погодиться, але в сучасному літературному процесі досить важко знайти дійсно якісну поезію. Однак збірка Надії Степули «Сім дощів» любителів поетичного слова точно не розчарує. Зібрані в книзі вірші – це окремі сторінки почуттів, висмикнуті з загальної бібліотеки пам’яті. Вони нагадують стукіт дощу по шибках, очищення через небесну воду і настрій, який вона за собою несе. Ця цілюща вода змиває дріб’язкові проблеми, увесь пил нашого життя і повертає до пошуків самих себе.
Провідний мотив збірки – меланхолія. Нею в поезії Надії Степули оповиті навіть такі, здавалося б, оптимістичні теми, як любов, що не дає нашому життю бути прісним, весна, яка несе відродження і надію, батьківщина, яка дає наснагу творити. Проте ця меланхолія ні в якому разі не заважає розкривати думки поетеси, а навпаки – надає їм більш глибинного змісту.
А ще вірші Надії Степули нагадують сутінки. Вони манять символічним змістом і значною долею філософії. Вони не можуть не заворожувати і не вабити, адже сутінки завжди інтригують більше, аніж світло. У них сховані наймістичніші таємниці. Це неначе листи-сповіді про ті куточки душі, яких не сягають сонячні промені.
Кожен може знайти тут щось своє. Побачити себе з горнятком кави біля вікна, в яке стукає дощ:
Речитатив дощу за вікнами.
Сім кактусів на підвіконні.
Блакитний блюз із дивним відтінком
Давно остиглого осоння.

Збагнути, наскільки рішучо краплинки пробивають твій одяг, стікають по тілу, коли ти йдеш вулицею і мрієш, думаєш, відчуваєш:
Упавши в дощ лицем, завмерти
І стати краплею на мить,
І бути як вода безсмертна,
Крізь небо струменить.

Або ж сповна насолоджуватися теплом ковдри, сидячи на підвіконні, та роздивлятися далекі зимові візерунки:
Надвечір віють льодяні вітри.
Солоний сніг сотається згори.
Над безміром дахів і верховіть
Рекламний щит незгасно миготить.

Всі кольори, які, здавалося б, мали буяти в поетичних творах таких розділів як «Літній час», «Оливовий сад», «Світанки на Печерську», ніби приглушені сірою вуаллю. «Що це?» – запитаєте. А це – дощ… Кожна пора року плаче по-своєму, але плаче дійсно прекрасно.
Щастя, що є поезія, здатна перенести у світ думок і марень. Адже лише перебуваючи в цьому світі, дійсно усвідомлюєш, ким ти є насправді. В анотації до збірки написано, що вона – «для вибагливого читача». І це таки правда…

Вікторія Тищук