Самотність та безнадія відсутні

Патрік Зюскінд Контрабас. – Харків: Фоліо, 2005. – 128 с.

Чи варто в рецензії переказувати зміст книги? Чи можна взагалі переказати книгу, повністю побудовану на змінах настрою головного героя? Можна, якщо уявити її як виставу. Адже кожному монологу, навіть найщирішому, не позбутися частки театральності. Саме таке перше враження від «Контрабаса», книги, з якої почався відлік слави Патріка Зюскінда, – враження театральне. Твір побудований за принципом моновистави з її неминучою сповідальністю, проговорюванням найглибших особистих речей. Тож і читається роман на одному подиху.

Про що йдеться у книзі? Про різні речі. Зокрема – про музику. Про історію музики. Про дійсність професійного музиканта. Про філософію. Про кохання. Про життя. І знову про музику. Головний герой роману – контрабасист, який працює у державному оркестрі. «Маленька людина», він платить за любов до власного фаху досить дорогою ціною – самотністю. Таким чином, любов до музики, перебираючи на себе усі емоції (також і ті, що зовсім не для неї призначені), набирає місцями відверто хворобливих рис. Але залишається тим, чим є: справжнім почуттям із невід’ємною для нього самовідданістю.

Нещасливий в особистому житті, головний герой «Контра­басу», як і властиво людині самотній, трішки зловживає пивом; забагато думає; облаштовує свій побут відповідно до власних смаків. Врешті, дозволяє собі бути абсолютно вільним у власному просторі – невеликому, але до останнього подиху обжитому, звукоізольованому від зовнішнього світу, присвяченому виключно музиці. Чільне місце в невеликій кімнатці посідає контрабас, який для оповідача, а згодом і для читача набирає справді містичного значення.

Парадоксальним чином розповідь самотньої людини перетворюється на повну протилежність того, чого звичайно чекаєш від книги – власне події, сумної чи хорошої. У цій книзі немає розв’язки. У ній є тільки різка зміна настроїв справжнім почуттям. У пустці сучасного світу, в лабіринтах перекрученої свідомості самітника знаходиться щось, що перетворює «крик відчаю» на аскетичну, молитовнозосереджену історію про відсутність безнадії.

Наприкінці книги світло прориває темряву. Власне, темрява формує це світло. І світлішає текст тому, що, окрім великих та дрібних невдач, головний герой книги може мріяти й точно знає свої мрії. Цього не досить? То на додачу контрабасист має також достатньо зосередженості, щоб втілити свою мрію. Для цього необхідне знання, притаманне головному герою, знання, доступне всім фахівцям світу: мріям справді властиво справджуватися.

Книгу можна порекомендувати всім, кому небайдужа музика; тим, кого самотність цікавить як філософське чи психологічне, чи побутове явище; врешті, просто тим, хто знається на якісній літературі та хороших перекладах українською.

Богдана Козаченко