Комп’ютерна гра чи психлікарня?

Чорний Павло, Шило Віктор. Бодай-цикута: Роман. – К.: Факт, 2006. – 248 с.

Пригадується оповідання мого старого знайомого, затятого геймера: «Сьогодні цілий день у квести грав, вийшов на вулицю за хлібом, бачу людей і думаю – кого треба перебити, щоб на наступний рівень потрапити…» Роман Павла Чорного та Віктора Шила «Бодай-цикута» спочатку теж чимось схожий на захопливу комп’ютерну гру-стратегію. І затягує не гірше. Відчуття віртуальної реальності нагнітається стилем описів: місце дії схоже на тривимірні графічні декорації, характеристики персонажів виводять на екран дещо схематичних дійових осіб. Редактор урядового телеканалу, податковий інспектор-невдаха, його ревнива дружина… Президент незалежної республіки Чорноземії… Армія підлабузників, що у випадку найменшого проколу глави держави видасть його спецслужбам… Комп’ютерну гру зроблено явно “за мотивами” нашого сьогодення. За краєвидами та політичною ситуацією Чорноземії неважко розгледіти хай трохи викривлену під жорстким поглядом надсучасних технологій, але від того не менш справжню українську реальність.

 

Однак усе здається таким схематично простим лише спочатку. По мірі того, як розвивається сюжет, а долі героїв переплутуються в об’єктивних та суб’єктивних паралельних реальностях, враження, що це – лише комп’ютерна гра, а десь за лаштунками сидить той, хто керує всім цим безладом, зникає. І виявляється, що химерний телепатичний зв’язок, який існує між президентом країни та її звичайним громадянином, – теж не запланований віртуальністю хід. Тепер твердо впевнюєшся в іншому: насправді все це – нічний кошмар, переповнений такими символами, які не під силу розплутати навіть дідусю Фройду (що вже казати про головного лікаря центральної психлікарні Чорноземії ─ Зиґмунда Карловича Кожидьора). Особливо коли дія переноситься до справжнісінької дурки, кожен мешканець якої – сповідувач власної життєвої філософії. Втім, маячня психічнохворих частенько має більше здорового глузду, ніж висловлювання «нормальних» персонажів.

 

Коктейль із психіатричних термінів та понять дзен-буддизму, приправлений натуралістичними описами – така друга частина роману. У цей момент читач уже готовий остаточно забути про комп’ютерну гру і повірити, що справжня реальність – це психлікарня, тобто ми всі – пацієнти величезної дурки. Ідея, звісно, не нова. Проте її інтерпретація ─ дурка у віртуальності – цікава: такого ще не було. Значить, врешті-решт розібралися?

 

Виявляється, що не зовсім. Усі події, дбайливо запротокольовані авторами, – насправді теж не реальність. Тобто реальність, але не та… Тож який із усіх паралельних світів “Бодай-цикути” справжній, і яка реальність заслуговує на звання невіртуальної, і що відбулося насправді, а що – лише в галюцинаціях душевнохворих персонажів – вирішувати самому читачу. «Треба частіше закривати свої очі, щоб краще бачити виворітні шви світу і самих себе…» – говорить дід Водостокі, найбільший філософ та найбезнадійніший пацієнт психлікарні. Тільки одна порада: не варто дуже перейматися суб’єктивною реальністю, вигаданою авторами. А то й справді можна повірити у відносність виміру, у якому ми живемо. Хіба не досить «Матриці» братів Вачовскі?

 

Анна ІВАНЧЕНКО