Толкієн Дикого Заходу

Стівен Кінг. Шукач. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2007. – 240 с.

Харківський «Клуб сімейного дозвілля» знову пропонує українському читачу книгу Стівена Кінга. На цей раз це початок багатотомної епопеї про вигаданий світ, яку Кінг писав протягом кількох десятків років. Як сам автор зізнається у передмові, задум виник у нього ще у безвідповідальному віці дев’ятнадцяти років. Із юнацьким максималізмом Стіві поставив собі за мету перевершити не кого-небудь, а Майстра Толкієна.
Справа робилася не так швидко, як би цього хотілося письменнику, але – нехай закидають мене каменюками віддані толкіністи – мети своєї Кінг таки досягнув. Епопея «Темна Вежа» ожила, на мапі літературних світів з’явилася ще одна країна – із загадковою вежею, якої прагнуть дістатися обрані…

 

«Шукач» – перша частина семикнижного роману, а отже, тут усе тільки починається. Мандрівник без імені переслідує чоловіка в чорному, сподіваючись, що той зможе розповісти йому про Вежу. Однак на шляху шукача – безкрайня пустеля, мертві міста, химерні події… Усе, як у комп’ютерній грі-квесті, – кожна зустріч має значення, кожна знахідка колись-таки знадобиться. Наприклад, виявляється, що щелепою тварини можна досить непогано відганяти потойбічних духів, які весь шлях прагнуть зупинити мандрівника.

Якщо Толкієн вигадав давньоанглійську міфологію, то можна стверджувати, що Кінг створив міфологію американського Дикого Заходу. І справді, зовсім неважко уявити, що предки сучасних ковбоїв колись жили в іншому світі, де їхніми вірними друзями так само були невтомний кінь та пара пістолетів. Та й міфологія Кінга здається живішою за толкінівську, адже там, де англієць прикривається купою вигаданих легенд, американець приправляє сюжетну лінію своїми фірмовими жахастиками, які не дають занудьгувати навіть найвибагливішому читачу. І слід зазначити, що в цьому романі «перебору» з кров’ю та трупами немає, що вигідно виокремлює його серед інших.

 

Єдиний, однак значний мінус – погана якість перекладу, за яку «Клубу сімейного дозвілля» уже неодноразово дорікали. Звичайно, не наша справа підбирати видавництву перекладачів, однак при читанні виникає враження, що з Кінгом не церемонилися – запхнули текст в електронний перекладач, а потім сяк-так поредагували. У результаті з’являються «перли» на кшталт «викури цю сигарету до кінця» (буквальний переклад англійського фразеологізму, який означає «змирися з цим»), а пісня The Beatles “Hey Jude” у перекладі чомусь стає оперою (!) «Гей, Юдо». Бідолашний Джон Леннон, і на тому світі йому спокою не дають…
Однак, незважаючи на ці недоліки, прочитати «Шукача» все-таки варто – і шанувальникам Стівена Кінга, і поціновувачам хорошої літератури. Щоб потім вимагати у «Клуба сімейного дозвілля» продовження – тільки от традицію з перекладачами слід усе-таки порушити.

Анна ІВАНЧЕНКО