Дорослий світ крізь дитячі очі

Галина Ткачук. Славка. – Львів: Кальварія, 2006. – 160 с.

Те, що всі ми родом із дитинства, – думка далеко не нова. І про те, що ті десять-дванадцять дитячих років залишаються найяскравішими і найприємнішими моментами всього життя, теж десь хтось говорив. Безумовно, всі також знають, що в разі, якщо пощастить, можна дожити до старечого маразму і у такий спосіб повернутися в солодкі роки дитинства. А ось те, що можна жити, навіть не виходячи зі стану дитинства, – це вже щось оригінальніше. Жити собі, закохуватися, одружуватися, навіть народжувати дітей – і залишатися при цьому восьмирічною дівчинкою.

 

Галина Ткачук у своєму романі не просто просуває подібні ідеї, а й описує таку собі Славку – дівчинку, яка зі свого дитячого стану не вийшла і виходити не збирається. Живе вона в Боярці, вчиться у школі, ходить до музикалки, зустрічається з новими людьми, навіть шукає із ними скарби…

 

З одного боку, весь роман можна “розкласти по поличках”. Вичленити основну сюжетну лінію, виокремити побічні «підісторії», які часто вплітаються в сюжет. Це можна зробити. Але в результаті вийде повна нісенітниця. До прикладу – одна з «історій». За певних обставин вона цілком потягла би на ілюстрацію до посібника з психіатрії: двійко дівчаток пішли викопувати скарб у Білогородці, з-під землі вилізли два страшнючих «земляних чуваки», затягли їх до підземелля; а коли одна дівчинка спробувала їхнього солодкого молока, «чуваки» розвернулися і пішли; потім у тому-таки підземеллі якась жінка дала допитливим дітям коштовні кирею та пектораль і відправила їх додому.

 

Але, з іншого боку, книга Галини Ткачук і не призначена для того, щоб її сприймали як белетристичну історію. «Славка» – це взірець роману, сюжет якого не має жодного значення. Майже як у тлумаченні снів за Фройдом – головне тут атмосфера та емоції. Якийсь потаємний зміст, що ховається за зовнішніми проявами у вигляді слів та речень.

 

Із цього погляду «Славка» стає набагато зрозумілішою – це такий собі напівдитячий, напівжіночий погляд на світ. Досить своєрідний опис не самих реальних подій оточуючої дійсності, а їхнього відображення у напівдитячому-напіжіночому серці.
Читати таке відображення відверто важко. Схожа література називається «потік свідомості», а розбиратися в іншій свідомості не так-то просто. Але прочитати «Славку» варто. Жінкам – аби порівняти своє світосприйняття із болісно-художнім світом письменниці. Чоловікам – щоб хоча би на мікрон краще зрозуміти складне утворення на ймення «жінка».

 

Під палітуркою книжки знаходимо не тільки «Славку». Є там ще чи то оповідання, чи то повість «Лютий» – твір, який у кращих голлівудських традиціях можна було би назвати «Славка–2. Іоаникій». Один із другорядних героїв першого твору збірки стає головним, а письменниця, використовуючи і стиль, і персонажів першого твору, намагається донести читачеві якісь нові думки. Між іншим, сіквел вийшов досить вдалим, на відміну від більшості голлівудських.
І навіть це ще не все – після «Лютого» бачимо розділ «Prosa Ursuna», який виявляється трьома оповіданнями. Цього разу привид «Славки» між рядками вже не ширяє, а оповідання скидаються на своєрідні притчі про стосунки чоловіка та жінки.

 

Галина Ткачук – авторка молода, і «Славка» – це її літературний дебют. Прочитавши його, давати аж занадто хвалебні відгуки якось не хочеться. Але того, що дебют пані Ткачук вдався на славу, ніяк не приховаєш.

Євген БОЖЕНКО