Як створити родинне пекло

Войцех Кучок. Гівнюк. (антибіографія) / Переклад з польської Наталі Чорпіти. – Львів: Кальварія, 2007. – 144 с.

«Гівнюк» — найвідоміший роман молодого польського письменника Войцеха Кучока, у 2004 р. відзначений найпрестижнішою польською літературною премією NIKE, а згодом перекладений десятьма мовами та екранізований. Нарешті книжка Кучока дійшла й до українського читача в серії «Бібліотека журналу «Четвер»». «Гівнюк» Войцеха Кучока (за жанровим визначенням самого автора – «автобіографія») – родинна драма, що демонструє повільне, але невпинне гниття родини. Насиченість твору компенсує його невеликий об’єм: кожен образ та елемент є частиною складного механізму, що демонструє створення «пекла в домашніх умовах». У домі головного героя, Гівнюка, від імені якого ведеться розповідь, шанують «родинні традиції»: гноблення, страх перед волею старшого; постійними сварками, докорами й фізичним насильством родина ефективно перетворює своє життя на пекло.

 

Текстовий простір роману символічно поділено на три хронологічні частини: «Раніше», «Тоді», «Потім». «Раніше» — увертюра роману, тут ідеться про історію родини Гівнюка. Особливе значення автор надає іменам. Ім’я як ознака особистості притаманне тільки деяким персонажам, зокрема дідові Альфонсу, Ґуньові, Льолеку. Деяких Войцех Кучок не тільки позбавляє імен, але й перекреслює родинні зв’язки з оповідачем, як у випадку з батьком Гівнюка, старим К. Та й сам Гівнюк лишається без імені, з самим тільки дошкульним означенням.

 

У життя родини постійно приходить образ війни: батько старого К., дід Гівнюка, марить уві сні зруйнованими будинками, тоді як сам Гівнюк мріє про війну, тому що вона дасть йому моральне право зайти в дім зі зброєю й убити старого К. Однак війна так і не приходить, натомість родинний дім руйнує зло, що в ньому накопичилося.

 

Певно, однією з найважливіших у повісті постає проблема домашнього насильства. Старий К. виховує свого сина канчуком, яким раніше дресирували великих собак, а тепер – «дитинча людської породи». Через синів біль і страх старий К. самостверджується як чоловік. Утім, кожен у цій родині має свій «комплект» комплексів, невикористаних шансів і докорів сумління…

 

Старіє дім, старіють його мешканці, повільно гине рід. Настає «Потім». Дерево батька, старого К., дощенту зогнило, дім повільно рухається до загибелі, цупкі мацаки родини нарешті послабили свої обійми… Але що чекає на Гівнюка в майбутньому, після випробування в родині старого К.? Хтозна. Зрештою, фінал повісті не буде надто несподіваним для тих, хто вже знайомий зі «Ста роками самотності» Маркеса. Однак тут рецензент має спинитися, аби читач сам замислився над глибиною Кучокової повісті. Щонайменше слід поглянути собі під ноги: чи глибоко кожен із нас зав’яз у лайні.

Марися Рудська