Білі капці для Громадянина Начальника

Валерій та Наталя Лапікури. Непосидючі покійнички.. – К.: Нора–Друк, 2006. – 378 с. – Серія “Інспектор і кава”.

Відомі українські тележурналісти Валерій та Наталя Лапікури пропонують своїм шанувальникам чергову серію свого багатотомного літературного серіалу “Інспектор і кава” – своєрідну книгу днів капітана міліції Олекси Сироти, який служив у карному розшуку в сімдесятих роках уже минулого століття. Що він за один, цей товариш Олекса? Людина непересічна. Кмітливий, як Шерлок Холмс, дотепний, як Моя Прекрасна Нянька до заміжжя, і непідкупний, як загін юних піонерів.

 

Розумник і кавоман Олекса надто добре, як на простого радянського слідчого, знається на зарубіжному кіно, білих фраках і жіночих контрацептивах. Також він має сміливість (або нахабство?) кепкувати з вищого керівництва і вважає себе великим знавцем єврейської психології. Але, незважаючи на всі ці, безперечно, прогресивні риси, бідолашному капітанові раз по раз дістається на горіхи від начальства.
Але не за те потерпає бідний Олекса, що любить каву пити або жінок пестити. І навіть не за те, що у вільний від роботи час почепив прищіпку на хвіст коту-бідолаcі, провина якого полягала лише в тому, що відгодували його щедрі господарі, – аж ніяк! Справа в тому, що капітан Сирота шукає правду там, де шукати її явно не слід. Наприклад, за дверима партійних кабінетів, звідкіля не звикли виходити, відбувшись легким переляком. Або у ресторанах, в яких офіціанти мають на диво гарну пам’ять і занадто балакучі язики. Або на заводах, де кращі радянські інженери у поті чола працюють над таємними технічними проектами, а інколи, без відриву від виробництва, заводять коханок і планують вбивства…

 

Там пахне смаленим, і туди не варто було би ступати нозі новоспеченого капітана. Якщо, звісно, він мріє одного чудового дня стати майором, піти на пенсію і поливати квіточки на балконі нової двокімнатної квартири, виданої вдячним начальством за роки відданої служби. Але, за законами жанру, саме туди тягне непосидючого Олексу, який з презирством ставиться до ідеї благополучної старості та хвацько-рвучко продирається крізь хитрі злочинні тенета, аби одного дня з апломбом Джеймса Бонда розплутати справжній ідеальний злочин легким порухом брови.

 

Утім, автори весь час натякають, що таки не стати бравому капітанові Громадянином Начальником, і заведуть його пошуки правди туди, де козам рогиправлять.

 

Письменницький дует визначив жанр твору як детектив у стилі ретро. Адже давно нема у нашому світі ні компартійних органів із їхнім жорстким контролем, ні кедебе, ні дружнього єврейського Подолу. Зникли, розвіяні вітром історії. Та маленькі грішки і великі слабкості, цей містер Хайд зразкової радянської людини, тріщинки на фасаді, які треба обов’язково залатати, замазати – іноді кров’ю – продовжують проступати чорними літерами на літературних образах. Але то вже пішла філософія, а детектив, перш за все, – це легке читання для того, щоб годинку-другу розважитися.

 

Чого вам і бажаю!

 

Світлана ЛЕВІТАС