«Коли в мені вишіптується Бог…»

Маріанна Кіяновська. Дещо щоденне: Збірка поезій. – К.: Факт, 2008. – 64 с.

 

Кажуть, писати про Бога стало модно. Кажуть, жінки – це «пилюка на взутті чоловіків». Кажуть, з приходом смерті закінчується життя… Маріанна Кіяновська – молода натхненна поетка й, очевидно, велика «модниця» в галузі літератури – вкотре довела зрілість своїх думок, виплеснувши їх на сторінки збірки «Дещо щоденне». Її поезія така щира, що заганяє в глухий кут, така свіжа, що, коли читаєш, перехоплює дух, така тонка й гостра, що пронизує наскрізь. Так, Кіяновська багато пише про Бога. Що це – данина моді? Навряд. Модні тенденції впливають на зовнішній світ, проте так глибоко зачепити людську душу їм не під силу. Очевидно, такий зараз час: розмови про Бога не модні – вони потрібні: «То як мені сказати, що настали / Такі часи, мов кола по воді?.. / Що Слово Богом бути перестало?.. / А як не Бог – нащо воно тоді?»

 

На Слово Бога й на слова взагалі Маріанна Кіяновська звертає особливу увагу. Мовчання – відсутність слів – убиває світ, робить його глухонімим калікою. Та водночас воно є ознакою мудрості, покори, тому то й ставиться так часто перед жінками у формі вимоги: «Мовчи, жінко, твій день – 8 березня!» Тут ми й натикаємося на вічне питання статевої нерівності. Недаремно епіграфом до своєї збірки Кіяновська взяла рядки з Біблії, в яких говориться, що жінка має мовчати. І вона може: жінка вміє бути слухняною та терплячою, – однак душі від цього ні на краплину не меншає. І весь той біль, страх, подив – все, що накопичується десь там, усередині, – раптом виливається у Слова й застигає на папері… «Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана. / Не зросталася, тільки зростала – і стала рубцем. / І тепер я в нірвані. І в мене глибока нірвана. / Вигасання – між словом і тілом – єством і лицем…»

 

Поетка не жаліє себе, пропускаючи відчай та біль крізь душу, наче струм. Вона не боїться нічого, каже, що «доросла до страху», тож зустріч із смертю для неї звичайнісінька буденність – «дещо щоденне». До того ж, як виявляється, вмирання буває різним. Не завжди воно таке похмуре й страшне, як малюється нам, простим смертним: «Є смерть, у якій пережите ввижається білим, / Спокійним, як води, яких вже ніхто не зіп’є…» Образ смерті, щоразу трохи інший, є мало не в кожному вірші збірки. На перший погляд, це якось не співставляється з Богом – чому про Нього з таким сумом? Але ж погляньмо на смерть з іншого боку. Вона – переродження: не кінець, а початок чогось нового… Ось так – влившись у єдине ціле з пережитими коханням, болем, відчаєм, надією, віддавши себе в руки Творця, розірвавши тілесні пута криком душі – можна досягти тієї творчої нірвани, яка покладе початок нового життя.

 

Поезія Маріанни Кіяновської справді вражає… І тут таки краще обійтися без слів. Хоча, за бажанням, нехай кажуть – хто завгодно і що завгодно. Засудити поетку все одно не вдасться: захист надто сильний.

Ти до мене промовив, мій Боже…
Я ж у жодній із літер не винна.

 

Жанна Левицька