Детектив із присмаком пластику

Артем Чех. Пластик. – Х.:Фоліо, 2008. – 192 с.

Нова книжка молодого прозаїка Артема Чеха – такий собі сценарій до детективного кіно на щодень: для домогосподарок, що втомилися від реальних проблем, для еліти, яка, начитавшись інтелектуальних романів, хоче розслабити мозок… Але про все по порядку. Сюжет доволі простий, хоча й без авторського загравання з читачем не обійшлося. Адже, за задумом автора, це все має нагадувати кіно. Хлопець без імені й без прізвища розказує про себе й про своє місто: про фільми, що крутять у кінотеатрі, про Фореста Гампа і про дивну дівчинку Женю, про двох «напівгомосексуалістів з катетерами» – Олександра Культурного та Леоніда Ніколаєвського, — про методистку з великими грудьми Валю Патлань і навіть про народження карнавальної думки! До слова скажу, що автор таки підводить усіх до цього карнавалу, вводячи такі промовисті антропоніми у текст – достоту як було в «канонічних» «Рекреаціях» Андруховича.

 

Як того потребує постмодерн, маємо тут і Бога, а «представником» Бога є дивак Леопольд Лємкус, латвієць і лютеранин, з домашньою фотографією Мартіна Лютера Кінга. Типологічно «Бог» трохи нагадує жаданівського Джонсона-і-Джонсона, от лише навіженої перекладачки при ньому немає. У такому разі й символом тексту я би назвав пачку ароматичного мила у пластиковій мильниці. Як кажуть, миймося, бо ми того варті! З «великих філософій», які так люблять шукати у подібних текстах критики, можна відкопати фройдівські дитячі психічні травми колишнього генія Олександра Івановича Культурного, через які він втратив свою геніальність, і заборонене кохання зрілих методисток до малолітніх несміливих викладацьких синів…

 

Якщо вже говорити про цитати – приховані й неприховані – можна знайти в тексті навіть Вільяма Голдінга. Бачте, є така собі антисемітська організація, яку старий Полюцій – батько головного героя – називає «маупи»… Згодом Полюція вішають, перед цим підкладаючи йому свиню. Ну, не цілу свиню, а лише голову. От вам і «Володар мух». Взагалі-то паралелей багато, як на такий «пластиковий» роман, і автор вельми здивується, коли дізнається, ЩО знайшли у його тексті!

 

А пластику тут і справді багато. Починаючи від «саундтреку» до повісті (автор вважає, що це має бути “Plastic" популярного англійського гурту “Radiohead”) й закінчуючи надмірним розжовуванням сюжету для читачів. Тому читати його нове творіння раджу всім спраглим до ненав’язливого легкого чтива. Отож, намішавши купу паралелей, застрахувавши себе передмовою, Артем Чех убезпечився від того, що його новий роман назвуть «мильною оперою». Втім, хтозна, чи автор про це думав. У всякому разі, критики й літературознавці можуть мати свою думку, — судити ж однаково читачам.

Олександр Стукало.