Бо в тих, хто із вами, серця є, мабуть…

Світлана Богдан. Коли ще автомобілі були людьми. – К.: Неопалима купина, 2006. – 48 с.

Так склалося, що зараз поезія існує переважно як усне читання на фестивалях та у неформальних колах. Тому коли поетичні твори з’являються друком – це завжди подія. Навіть якщо дебютом авторки збірку вже не назовеш. Проте, здається, усно-декламаційний шлях попри вихід друкованого варіанту залишатиметься для віршів Богдан якщо не основним, то найважливішим. Однак немає сумніву, що й книжка – це дуже важливо, принаймні тому, що відтепер набагато більше людей у хвилини розпачу пригадуватимуть або і промовлятимуть уголос: “Мені би скупити весь простір реклами – / Кричали б щити, заступаючи путь: / “Уважніші будьте до тих, хто із вами, / Бо в тих, хто із вами, серця є, мабуть!”

 

Саме цей вибуховий сплав іронії, розпачу і поваги до людини робить рядки Богдан настільки емоційно сильними, що відразу усвідомлюється необхідність промовити, почитати їх уголос. Виголосити швидко і ритмічно, як декларацію, зупинившись на останньому вбивчому «мабуть». Тож неважко уявити, що відтепер набагато більше мандрівників, ідучи з важким рюкзаком на плечах під кінець дня вперто бурмотітимуть у ритм своїх кроків: «Я ж коли повірю вже в тривимірний ваш простір, / Хай таким він буде класним, щоб щелепа впала».

 

Бо ж поезія Богдан – це не лише «поезія міста», як ідеться у передмові, але і поезія Подорожі, сповнена і вітчизняно-бардівської, і керуаківської романтики, але передусім – особливого, фірмово-богданівського світобачення: «Вздовж доріг стоять розлогі вишні, / Атакує їх народ неситий. / А в м’яких тілах червоних ягід / Б’ють серця тверді – не розкусити».

 

Тверді (у найкращому значенні) серця існують, але, на жаль, вони належать не людям. Зрештою, як і право творити. Адже навіть тому, хто “вмивався чисто, одягав найкраще”, коли виводив ймення свого Господа, – цей самий Господь відмовляє у праві писати, звинувативши-спитавши: «Хто тебе просив тулити між рядками / Ці свої незграбні чорні літери?»

 

Але і людина має силу протиставити себе усьому без винятку, що може її пригнічувати. Особливо людина, яка вийшла на Трасу, ловить відблиски вікон і люстерок багатьох машин, ніби спалахи фотоапаратів, і говорить сама собі: «То мене, мабуть, фотографують / Шпигуни Страшного дуже Суду».

 

«Ну що це за поведінка для дівчини?!» – обурено запитував редактор цієї збірки авторку, показуючи на рядки «Вийду на пряму одеську трасу, / Помахом руки спиню машину». Не помічаючи того, що, зрештою, це і є Поведінка для Дівчини – поїхати зі свого міста, аби згодом повернутися та привезти із собою оновлення. І частинку того світу, який уповні існував лише тоді, коли ще автомобілі були людьми.

 

Галина ТКАЧУК