Про Гликеру та риб’яче хутро

Ксеня Харченко. Історія. – Л.: Кальварія, 2006. – 96 с.

Література дресирує нас, як Куклачов своїх кицьок. Наскільки сучасний автор є вигадливим – настільки ж сучасний читач є досвідченим та перебірливим. Тобто, окрім невеличкої групи простаків, що й досі купуються на незвичне та епатажне, всі решта здалеку відрізнять справжні почуття і переживання від ерзаців.

Щодо „Історії”, то не можна бути певним, що вона сподобається всім читачам. Так само неправильно буде стверджувати, що кожен побачить у цьому творі щось своє (хоча саме так заявлено у анотації до книжки). Цілком імовірно, що буде чимало таких, хто взагалі нічого не побачить. Бо й не всім то треба. Тобто історія не для всіх. Літературна непопса, так би мовити.

 

До того, як стати книгою, „Історія” друкувалася у журналі „Сучасність” та отримала премію від цього видання. Вона є оповіддю про попередні покоління роду дівчинки Гликери, яку народив дід Василь, про її гарні ратички, косу та хвіст. Багато – про самотність: „А я лежала собі та й думала: от у мене є хвіст, але маю не такий довгий ніс, як слонячий. Я п’ю ротом, їм ротом, не пускаю річки під землю і не виколисую дитинчат у величезних пласких вухах, згорнутих люлькою. Але у мене є довгий хвіст. Тому, якби я була мамою, моє дитя обов’язково тримало б руками за мого хвоста, але у мене нема дітей, а у моєї мами ні хвоста, ні довгого носа, аби триматися за мене, а руки її смердять риб’ячим хутром”.

 

Утім, навіть коли докладно переказати цей твір ─ можна геть не боятися того, що читати потім буде не цікаво, бо ж сіль не лише у змісті, або далеко не лише в ньому. Сіль у побудові речень, у добиранні слів, у зумисних повторах, зрештою, у глибокій та неприхованій еротичності тексту – на диво природній та геть позбавленій кокетства. „Бо жінки, ─ думав собі тихо потай Василь, ─ то земля, що переходить у спадок за життя від чоловіка, який виплодив, до чоловіка, який має запліднити. Кожен дбає про її родючість, оберігає і оре, засіває й поливає. Аби родила. І так – у спадок. Одна жінка ─ два господарі. Жінка – господар. Життя ─ жінка”.

 

Є ризик, що твір не захопить із перших сторінок. У такому разі варто все ж зробити зусилля та читати далі. Бо отримувати задоволення від подібної літератури можна лишень упіймавши відповідну хвилю та увійшовши в резонанс із її химерною образністю та мелодикою.

 

На інтуїтивному рівні книгу можна порівняти із творчістю гурту „Даха-браха”. Тож цілком гармонійною була присутність саме цього етно-хаос-бенду на презентації „Історії”, що відбулася у київській книжковій кав’ярні „Бабуїн”.
«Історія» до певної міри є релаксантом. Її складно читати у транспорті. Відволікаючись на хвильку, доводиться заново занурюватися у геть інакший світ, що він вже не вміщався в голові Ксені Харченко, аж вона вирішила його написати.

 

Вийшла на рідкість химерна історія. Але воно й не дивно. Бо що ж робити молодим авторам, коли всі сюжети вже по тридцять разів використані? Хоч у даному випадку, вочевидь, причина не у намаганні втекти від шаблонності.
Адже ми вже давно не розуміємо, скільки “пост-” має насправді сучасний модернізм. Це тренує всі органи сприйняття та вчить дивитися достаньо глибоко, щоб бачити за формою суть.

 

Надія Шейкіна