Мисліте!

Іван Андрусяк Писати мисліте. – К.: Факт, 2008. – 128 с.

Українському читачеві представляти поета Івана Андрусяка, напевне, не потрібно. Але зі збірки „Писати мисліте”, до якої увійшли поезії 2004-2007 років, можна при необхідності почати знайомство з його творчістю. Андрусяк репрезентує вже майже забуту традицію написання силабо-тонічних віршів (хоча і без верлібрів теж не обходиться). Він підкреслено цурається експериментів (власне, навіть назва одного з творів „Мій перший вірш, написаний на комп’ютері” виглядає дещо зворушливо).

„Мисліте”, як наголошує сам автор – літера церковнослов’янського алфавіту (поряд з нею у Андрусяка фігурують також „зри” і „хір”), літера у написанні зигзагоподібна, як і все наше з вами життя (принаймні так стверджує видавнича анотація). Та й винесена у заголовок фраза „писати мисліте” також неодноразово трапляється у збірці. Разом із тим, будучи схожим на дієслово наказового способу, іменник „мисліте” немовби підштовхує читача до роботи над розумінням того написанного, що він тримає у руках. А поезія Андрусяка і справді примушує замислитися – це продукт творчості зрілої людини, чоловіка, батька. Тому Андрусяк-поет серйозний і печальний. Спектр тем, охоплений збіркою, досить широкий. Тут є мотиви традиційного фольклору („за байбараком байбарак…”), історичні твори („місяць вповні – а косо…”), є поетична інтеракція із колегами по перу („так починається аполлінер…”, присвята Андрієві Бондареві „Pavuk”, „Письмо Франкови” та інше). Є просто поезія як гра слів („ко ли знічев’я а коли знічервня / знілипня синього знісерпня на воді / знівересня медового на празник…”). Та найбільше у цій книзі того, від чого майже відмовилася нинішня українська література, але що в літературній традиції походить аж від фольклору – замальовки природи („осердя вод блакитнородий прут…”), на основі яких і вибудовує свій внутрішній світ ліричний герой. У книзі можна навіть помітити окрему „трав’яну” серію, до якої входять „Дев’ятисил”, „Чортополох”, „Безсмертник” та інші твори з подібними назвами. Природа у Андрусяка підкреслено жива, молода і рухлива, тож відповідний настрій поетової душі передається і читачеві. Книга не набридає, як не набридає контакт із живою природою, свіже повітря, запахи та звуки.

Андрусяк-природознавець чимось нагадує Антонича („а місто янголів – село. / там радість инша – там ніколи / не повертаються у поле / з якого сонце не зійшло”), але відчутно серйозніший, глибший і, з дозволу сказати, вільніший („місяцеокого крику твого – вересень / з-на тонкої води – не тонкий / – не тоне”). Словом, мисліте, шановні читачі – і ваша думка зробить вільними і вас.

Ганна Гриценко