Сто літ

Авторський Колектив Новітня історія України 1900-2000 рр.– К.: Вища школа, 2002. – 719 с.

Щоразу, коли до рук потрапляє новий підручник історії України, мені, історику та педагогу, хочеться роздивитися, як у ньому викладено методичний аспект, а також – чи є щось нове в розгляді питань з історії нашої держави у ХХ столітті, адже з 1991 року підручників було написано чимало…

Авторський колектив цієї книги дуже поважний – професори, доценти, доктори наук, викладачі й науковці, сучасні державні діячі. Книга задекларована як підручник для студентів історичних спеціальностей – тобто для політологів, українознавців, культурологів, історіографів, ви­кладачів.

З першого розділу стає зрозумілим, що цей підручник не триматиме за ручку студента, не вестиме його вздовж стендів із написами – це той період, а то інший, ось вам методичні вказівки й готові відповіді на запитання… Він справляє враження простору, широти. Після такого читання хочеться пошукати додаткову історичну літературу, щоб ще раз переглянути вже відомі факти й перевірити нові відомості, погляди, оцінки. За навчальною традицією, у книзі зустрічаються такі вирази, як «постає питання» або «які причини такої події», – проте думайте, будь ласка, самостійно, як вирішити поставлене питання і які причини можна вважати головними. І хоча в кінці розділу може бути виділений абзац-висновок, але за читачем завжди залишено право на свою власну думку.

Нема у книзі звичайних для наших підручників горохом насаджених дат і по пунктах перелічених причин та наслідків. Наприкінці кожного розділу міститься окрема стаття, присвячена історіографії. До того ж, історіографія така, що, здається, видав би окремою книжкою. Автори посилаються на електронний каталог Національної бібліотеки ім. Вернадського, на Енциклопедію українознавства – раніше цих джерел не було, на рідкісні періодичні або архівні видання, наприклад, «Розпис луцьких лук’янівських казарм 17‑20 рр.». З історіографічних статей дізнаємося й про істориків-апологетів радянської історіографії, і про істориків діаспори, і про зарубіжних авторів, і про сучасних науковців та їхні основні думки, підхід, навіть якщо він і не збігається з думкою авторів підручника.

Дуже приємно, що в підручнику немає зайвих, на мій погляд, питань на кшталт «якою повинна бути державна мова» або «як правильно називати – ІІ світова чи Велика Вітчизняна». «Гадаємо, що нове покоління українських істориків продов­жить подальше, неупереджене дослідження цієї проблеми», – кажуть автори. Вони понад усе прагнуть об’єктивності. Наприклад, для висвітлення питання про ОУНУПА – далеко не однозначного – у зв’язку з оцінками багатьох науковців-істориків подаються матеріали робочої групи при Інституті історії НАН України для історичного висновку за 2000 рік. І в цьому потягу авторів до правди в тексті місцями вчувається така собі легка образа на співвітчизників – то що ж ви беретеся судити, висловлюватися й оцінювати нашу історію, якщо більшість із вас історії достеменно не знає.

Галина Зименко