Сюрреалістичне поєднання кохання і філософії


obkl_zamokЮстейн Ґордер. Замок у Піренеях / Переклад із норвезької Наталі Іваничук. – Львів: Літопис, 2009. – 244 с.

Гадаю, я зрозуміла, в чому секрет Юстейна Ґордера як письменника – він зрозумів успішну формулу, що неодмінно забезпечує успіх книжці: у романі має бути кохання і філософія, навіть так – кохання проти філософії, або ж – філософія супроти кохання. Адже ми гадаємо, що істинне кохання подолає все, – варто тільки докласти трохи зусиль. Проте нерідко навіть найбільш жагуча пристрасть холоне, щойно стикається з філософією. І якщо тема кохання цікава кожному, то філософія потребує специфічного читача.
Стейн і Сульрун із найновішого роману норвезького письменника «Замок у Піренеях» щиро вірили у те, що вони по-справжньому закохані, що вони – дві половинки одного цілого, їхні стосунки здавалися ідеальними, аж доки не стикнулися з неймовірним. Виявилося, що кохання не витримує протилежних поглядів на життя і смерть, – і почуття розбиваються під тиском інтелектуальної суперечки про трансцендентальне. Стейн – раціоналіст, який не вірить у надприродне й у життя після смерті, тоді як Сульрун захоплюється містикою. Ще один секрет, який письменник запозичив із філософії – текст у вигляді розмови. Так писав Платон свої безсмертні «Діалоги», і Руссо, і Фрідріх Шлегель. Сульрун і Стейн випадково зустрічаються через тридцять років у тому самому місці, де їхнім стосункам прийшов кінець. Обоє давно одружені, обоє розуміють, що відновити давній пристрасний роман неможливо, однак їм обом бракує одне одного. Вони починають листуватися електронною поштою, відразу домовившись, що знищуватимуть листи одне одного. У діалозі Стейна й Сульрун – ретроспектива їхніх стосунків довжиною у п’ять років і головне питання, що й досі мучить кожного з них: хто така «Бруснична жінка»? Сульрун переконана, що ця жінка явилася їм із потойбіччя, щоб попередити про щось, тоді як раціоналіст Стейн уперто не бажає повірити в те, що не перевірено наукою.
Утім, попри сподівання читачів, обіцяного кохання в романі Ґордера досить-таки мало, натомість усе більше філософії. Адже не даремно відомого норвежця називають «письменником-філософом». То ж і назва, як помітив уважний читач, зовсім не проста: «Замок у Піренеях» – картина одного з найвідоміших художників-сюрреалістів, бельгійця Рене Маґріта. Відтак роман набуває нового виміру – сюрреалістичного, а сюрреалізм аж ніяк не має єдиного прочитання.
Я часто роблю своєрідні «читацькі експерименти»: беручи до рук книжку, що розрахована на читача явно старшого віку, даю її своїм батькам. Згодом ми обмінюємося читацьким досвідом, адже для багатьох тем, як стверджують мудрі люди, потрібно спершу дорости, й навіть удесяте читаючи один і той самий роман, з віком відкриваєш щось абсолютно нове. Кожен із нас від Ґордера очікував більше правдивих «людських стосунків», більше кохання, натомість ми отримали палку суперечку з цікавих, проте аж надто віддалених від любові й стосунків питань. Чи існує надприродне? Як утворився Всесвіт? – такі питання зазвичай турбують у зрілості, тож батьки із захопленням сприйняли «філософський аспект» роману. А відтак упевнена: вперше прочитавши «Замок у Піренеях» як історію про нездійснене кохання, я ще не один раз звертатимуся до цієї книжки.

Христя Нечитайко