ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧЕ МІЛІТАРІ

zaharchukІрина Захарчук. Війна і слово: Мілітарна парадигма літератури соціалістичного реалізму. – Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2008. – 406 с.

Донедавна в українській науці про літературу бракувало сучасного дослідження художньої творчості соцреалізму. Але оскільки святе місце порожнім довго не буває, то частковим його заповненням зайнялась у своїй докторській дисертації Ірина Захарчук. Так світ побачила її монографія, в якій досліджується військова тематика та проблематика в українському соціалістичному реалізмі. Знаково, що на цьогодні поки що немає й широкого розголосу стосовно цієї праці, хоча те, що зробила літературознавець, цілком виправдано претендує на здобуття належної уваги та заслуговує виняткової шани.
У трьох розділах Ірина Захарчук доволі цікаво аналізує мілітарну стратегію та парадигму національного мислення у тих художніх формах, що постали в ХХ столітті. У формах грандіозних, проте надзвичайно тенденційних та ідеологізованих. Докладне висвітлення самого поняття війни в радянській системі призводить до багатьох цікавих висновків: про усвідомлення її не як процесу, а як стану суспільства, про піднесення героїчної загибелі та засудження ворожої зради, про тотальність і тоталітаризм як провідні параметри тодішньої літератури.
І. Захарчук вдало акцентує увагу на подвійності українського сприйняття війни: питомо національного й еміграційного. Найкраще це відбивається при порівнянні двох щоденникових сповідей митців – Олександра Довженка й Аркадія Любченка (другий розділ монографії). „Переписування” попереднього досвіду в обох письменників є дуже важливим свідченням ідейної розшарованості української інтелігенції, коли навіть питання консолідації творчих сил не може знайти ґрунту для порозуміння хоча б у такому плані: проти кого і за кого боротись, і чи потрібна якась боротьба взагалі. Якщо впокорені словеса Довженка засвідчують переважно радянський погляд на війну та її причини-наслідки, то вільна оповідь Любченка – це неоднозначний погляд втікача на залишене рідне пекло (Україну) з пекла чужого (Європа). Тоді й постає проблема: чи визвольна ця війна, чи це нове поневолення, і про що зрештою тоді застерігає настійна іконізація героїв і демонізація ворогів.
У третьому розділі монографії досліджено особливості мілітарного міфу в еміграційній літературі та творчості шістдесятників. Тобто знову зіставляються світоглядно різні версії ставлення до війни. Від поблажливості та розуміння до гнівного засудження – тут вміщається вся трагедія українського народу у ХХ столітті, коли інтелектуали боролись із владою, а інтелігенти сумнівались у доцільності й того, й іншого.
Єдине зауваження до книги – це надмірне переважання теоретико-літературного аспекту над історико-літературним. Зокрема, хотілось би бачити більше прикладів із соцреалістичних текстів. І не тільки відомих, але й вторинних і закономірно забутих, адже в них якнайкраще й виявляються всі стильові тенденції доби.
Максим Нестелєєв