HOMO HOMINI LUPUS EST

Паасилінна А. Виючий мірошник. – К.: «Кальварія». – 2004. – 160 с.

Людина людині – вовк. Це прислів’я знали ще за античних часів. І часто-густо найбільш хижацько-кровожерними виявляються цілком порядні люди. Вони просто не розуміють диваків, які від них – таких еталонно нормальних – відрізняються, і через нерозуміння ставляться до них абсолютно по-вовчи.

 

Щоправда, відомим людям дивацтва як спроба виділитися із «зіркового натовпу» пробачаються. Тому серед знаменитостей існує навіть модна звичка придумувати собі нестандартну «схибленість» – збирати в трилітрову банку власні нігті або прикрашати тіло художнім шрамуванням. Публіка шаленіє від своїх кумирів і їхніх дивацтв, і якби хтось із «зірок» надумав завити від повноти почуттів (наприклад, отримуючи «Оскара»), то це було б сприйнято як мила примха. А от якщо звичайна людина абсолютно щиро дозволяє собі бути несхожою на інших  – справи кепські. Бо суспільство хоче, щоб усі танцювали під одну дудку, були цілком стандартними та нормальними.

 

Тепер поставте себе на місце людини, яка опинилася за межею стандарту. Уявіть, ніби вас переслідують за те, що ви – біла ворона. Складно? Тоді прочитайте «Виючого мірошника» і подивіться на цих переслідувачів – «нормальних людей» – його очима. Очима дивака, який живе у своєму млині, нікому особливо не заважає, але любить іноді повити. Робить він це без жодного злого умислу, просто іноді виникає така потреба: «Це просто… виходить автоматично… спочатку з’являється така потреба вищати. Голову стискає, тоді треба дуже гучно заводити. Певно, то не така й особлива необхідність, але на самоті просто виється. Легшає щоразу. Вже кілька підвивань допомагають».

 

Це його виття створює, звичайно, певні незручності оточуючим. Але зрозуміти виючого мірошника Гуттунена набагато легше, ніж його «нормальних» односельчан, які спочатку здають нещасного дивака до божевільні, а потім починають на чолов’ягу справжнє полювання.

Але книжка фіна Арто Паасилінна цікава не тільки тим, що змушує задуматися над протистоянням натовпу й особистості. Вона, як і інший роман цього ж автора «Рік зайця», детально й ненав’язливо знайомить нас зі способом життя фінів. Із «Виючого мірошника» можна дізнатися, що у Фінляндії теж є ледачі та брехливі жінки й нервові лікарі-психіатри. Там так само, як у нас, намагаються «відлиняти» від військової служби й уміють варити самогон.

 

Словом, у цій далекій і не дуже знайомій для нас країні живуть звичайні люди. Серед них теж трапляються диваки, які викликають роздратування у інших. І фіни, як і ми, ще не навчилися з терпимістю ставитися до тих, хто відрізняється від більшості. Тому в них і трапляються такі історії про неспри­йняття «білих ворон».

 

Наостанок – зауваги щодо форми. «Виючий мірошник» написаний просто та доступно і, хоч насичений безліччю деталей, абсолютно не напружує й читається «на одному диханні». Окремо варто відмітити переклад – Юрій Зуб дійсно професіонал, він чудово володіє словом. Певно, саме майстерність перекладу в  поєднанні з драматизмом сюжету роблять цю книгу такою захопливою.

 

Інна ГОРОДЕЦЬКА