ПОСТМОДЕРНІ ТРАКТУВАННЯ СУЧАСНОЇ ПРОЗИ

Роксана Харчук. Сучасна українська проза: Постмодерний період. – К.: ВЦ „Академія”, 2008. – 248 с.

Навчальний посібник із сучасної української прози поділено на сім частин, кожна починається коротким теоретичним вступом. Далі розглядаються яскраві особистості письменників, характерні для певного стилю сучасної літератури. Після окремих літературознавчих есеїв подається невеликий бібліографічний список пропонованих критичних текстів. Самі есеї стануть у нагоді тим, хто не має можливості прочитати праці інших дослідників, тому побудовані вони переважно реферативно і переказують найцікавіші статті з питань сучасної української прози. Оскільки доба постмодерну скептично ставиться до проблеми автора, і його постать начебто не важлива, то відсутність єдиного авторського бачення в посібнику цілковито відповідає постмодерному світобаченню.

 

У книжці аналізуються покоління „батьків” і межові явища у традиційній стилістиці (конкретніше – неопозитивізм та неонародництво), неомодернізм, передпостмодерні явища, стильові особливості прози представників „станіславівського феномену” та феміністичний дискурс прози (Оксана Забужко та Євгенія Кононенко). Окремо критично осмислена найновіша підлітково-дитяча літературна альтернатива – Жадан, Карпа, Дереш, Поваляєва та Малярчук. Хоча не зовсім ясно, хто з них діти і хто – підлітки, бо цим авторам від 24 до 34 років. Напевно, для постмодернізму вони всі як дітлахи. Можливо, бракує завдань чи запитань для самоперевірки після підрозділів та розділів, але оскільки посібник постмодерний, то й так – нормально.

 

Не обійшлось у книзі й без постмодерних вибриків. Зокрема, з неї можна дізнатися, що в Любка Дереша мінімальний життєвий досвід; що Юрій Винничук пише так, як Марія Матіос; що до сучасної прози відносяться п’єси Леся Подерв’янського; що прозі Сергія Жадана просто бракує ширшого світогляду, але вже достатньо дешевого епатажу; що книжка Сашка Ушкалова таки називається „ОБЖД”; що біографія письменника – це істотна дрібниця. І багато іншого. А також вам надасться нагода порозмислити – як, зрештою, правильно писати: “Зигмунт” чи “Зигмунд” Фройд, „совєтський” чи „радянський”.

 

У кінці книги вміщено короткий словник-довідник, який укомплектовано за алфавітним принципом. Але оскільки сюди включені не тільки теоретичні поняття, а й постаті наших та ненаших критиків, філософів та митців, то це місцями виглядає доволі хаотично та провокативно. Напевно, найбільше припаде до душі словник Ігорю Бондару-Терещенку, адже він тут опинився у безпосередньому сусідстві з Жаном Бодріяром та Хорхе Луїсом Борхесом – так одразу і не скажеш, хто із трьох більше образився б на подібне оточення.
Незважаючи на все – щирі вітання першому постмодерному посібнику з найсучаснішої рідної літератури, рекомендованому Міністерством освіти і науки України для студентів вищих навчальних закладів! Як то кажуть – у добру путь! От тільки куди?

 

Максим Нестелєєв