«Своє» очима «іншого»


obkl_malakovДмитро Малаков. Ніби й не було війни… — К.: Грані-Т, 2009. — 112 с. — Серія «De profundis».

Імовірно, всі погодяться з думкою, що будь-який мистецький твір може розповісти не лише про змальовуваний ним світ (що очевидно), але й про самого творця. Роман, кінофільм, п’єса є неначе двосторонніми полотнами, на одному боці яких зображено певну «картинку», а на іншому — портрет самого автора. Ми звикли розглядати в такому ракурсі роман, особливо, якщо в ньому оповідь ведеться від першої особи, — проте значно рідше є достатньо підстав для того, щоб побачити «авторську» сторону фотографії. Пропонована книжка є саме таким випадком.
«Ніби й не було війни…» — збірка старих світлин, укладена київським краєзнавцем Дмитром Малаковим. Ці чорно-білі знімки було зроблено в 1942–1943 роках під час окупації України ворожими військами. Їхній автор — угорський солдат, дешифратор аерознімків, а за сумісництвом — фотограф-аматор, котрий мандрував загарбаними землями й фотографував те, що йому впадало в око. На більшості світлин зображено Київ: його будинки — деколи вцілілі, а деколи вщент зруйновані; його вулиці, котрими, незважаючи на воєнний стан, поспішають кудись перехожі.
Фотографія вигідно відрізняється від інших способів зафіксувати реальність (книги чи картини) тим, що зображає не лише задумане автором, але й багато дрібних деталей, котрі випадково потрапили в кадр. Вони могли бути зовсім не цікавими для сучасників, проте набувають значення для глядачів пізнішого часу. На світлинах угорського солдата також можна знайти багато цікавих дрібничок, що свідчать про особливості життя в окупованому місті. Окремі з цих деталей виділяє й коментує Д. Малаков. Його примітки є дуже вдалими й потрібними — вони дають необхідні знання про тогочасні обставини, вводять читача в «курс справи». Те саме можна сказати й про написану краєзнавцем коротку передмову, яка кількома штрихами окреслює ситуацію, в якій опинилася Україна в 1942–1943 роках.
Єдиним, на що варто нарікати, є занадто малий розмір репродукцій, що можна пояснити малим форматом книжки й не дуже раціональним використанням площі сторінки. Через малий розмір фактично втрачають інтерес для читача панорамні знімки, на яких зображено не окремі будинки чи речі, а й навіть цілі вулиці чи площі. Адже найцікавіше в них — знайти «десять відмінностей» між старим і новим, між Києвом воєнним і Києвом сучасним. Хоча, звісно, є світлини, малий розмір яких не заважає роздивитися те, що на них зображено: угорських солдатів та їхню військову техніку (німецьку або трофейну радянську), українських селян.
Збірка відображає не лише ситуацію в Києві часів Другої світової — також вона є своєрідною автобіографією угорського вояка, котра змушує трохи переглянути наше ставлення до солдатів окупаційних військ. Ще з радянських часів повелося, що їх охрещують експресивною назвою «загарбники», а їхній образ подають нелюдяно-жорстоким. Проте очевидно, що такий погляд є дуже спрощеним, однобоким і нагадує зображення на радянських агітаційних плакатах. Додати більше граней до образу солдата ворожої армії може саме анотована книжка. Ми розширюємо свої обрії уже тим, що змінюємо точку зору — розглядаємо світлини, зроблені угорським солдатом-«загарбником», а отже, фактично, дивимося крізь об’єктив того самого фотоапарата, яким він робив свої знімки майже сімдесят років тому.

Олег Собчук