Книга, яку потрібно дочитати до кінця

tohman1КНИГА НОМЕРА
Войцех Тохман. Ти наче камінь їла. – К.: Наш час, 2009. – 102 с. (Серія “Класика світового репортажу”).
Автор збірки репортажів “Ти наче камінь їла” – відомий польський журналіст Войцех Тохман, засновник і волонтер фонду “Ітака”, який розшукує зниклих безвісти та допомагає їхнім родинам. Власне, тема розшуку рідних і є провідною у книзі. Однак у даному випадку сини, доньки, чоловіки, батьки, брати та сестри, що їх розшукують, повертаються до родин у моторошних body bags – “мішках із тілами”, – бо мова йде про пошуки, впізнавання та перепоховання решток жертв боснійської війни. У центрі уваги журналіста – наслідки “етнічних чисток”, які проводилися у колишній Югославії впродовж 1992-1995 років.
Писати про такі книги складно. Слова, які спадають на думку, здаються надто пафосними, незначними та недоречними – особливо на тлі простих та лаконічних розповідей героїв репортажу. Історії винищення цілих родин розказані переважно жінками – такими, як Мейра: “Уже кілька років Мати Мейра їздить околицями і на стінах розклеює фотографії своїх дітей… Їй хочеться довідатися три речі: як діти загинули, хто їх убив і де їхні кістки?” Чи її землячка Ясна – “єдина мати, яка пережила котельну. Іншим матерям пощастило більше: вони загинули разом із дітьми”. Або жінка, яка втратила сина, Зинета: “Мамо, не дивися так на мене, – сказав він на прощання. – Адже всіх нас тут не повбивають”…
Парадокс книги в тому, що про які страшні речі у ній не йшлося б, її неможливо закрити, не прочитавши до кінця. Та закривати й не потрібно. Звісно, ці історії матерів, дружин та доньок не вплинуть на хід військових конфліктів, не дадуть відповіді на питання: “Хто винен у війнах?” Але, можливо, спонукають нас краще усвідомити, що ми насамперед люди, а вже потім – військові, службовці чи бізнесмени.


Тетяна Самчинська