Моя перша доза

andtuhovych1Юрій Андрухович. Моя остання територія.– Львів: ЛА «Піраміда», 2009. – 308 с.
Усе це ви вже знаєте. Якщо, звісно, належите до не такого вже й вузького кола читачів Юрія Андруховича (переказують і пишуть у ЗМІ, що коло це за останні роки значно зросло завдяки залученню закордонних аудиторій). У такому разі нова книжка зібрано-вибраного від Патріарха не лише Бу-Ба-Бу, але й усієї модерної (перепрошую, мабуть, таки «постмодерної з людським обличчям») літератури матиме присмак ностальгії. Перечитування роману «Рекреації», вибраних поезій зі збірки «Екзотичні птахи і рослини» та есеїв із книги «Дезорієнтація на місцевості» здатне принести неабияке задоволення. Хвилини повернення в себе-колишнього та порівняння відчуттів тодішніх і теперішніх – задля такого варто взяти до рук «Мою останню територію».
Усе це ви вже купували в інших варіантах компонування й оформлення. Але ж цінність саме цього видання від того не зменшується. Адже книги мають здатність розходитися по друзях і знайомих, тим більше, ті книги, які з радістю знімаєш зі своєї книжкової полиці й пропонуєш зі словами: «Бери, спробуй, тобі сподобається». Вони розходяться, не завжди повертаючись- – виникає потреба поповнювати арсенал. Саме для цього і перевидають давно читані твори під новою обкладинкою та в новій комбінації. На щастя, арсенал із кожним поповненням міцніє: видання зроблене в добротних традиціях серії «Приватна колекція». Якісний друк, хороший папір, світлини барельєфів та скульптур із львівських кам’яниць – зображення, у чомусь суголосні віршам, і фото автора на обкладинці – все це дозволяє перевести книжку із категорії «щоб почитати» у ранг «подарункові видання». Єдине, що викликає запитання, – сумнівний коричневий колір шрифта, який не надто полегшує візуальне сприйняття тексту, але це вже належить до сфери постійних експериментів видавництва.
І хоча все це ви вже сотню разів чули та говорили, проте нова книга знову може сколихнути потребу зануритись у творчість Андруховича. Принаймні зрушується бажання ще раз перегорнути незлічимі рецензії, дискусії та розвідки, щоби добратися-таки колись до розуміння: а що ж, власне, відбулося? Ким цей автор був, і став, і ким залишиться у нашій літературі? І чи спроможеться колись на нову книгу, не менш яскраву й свіжу, ніж ця, та все ж НОВУ.
Головне, що збірка раннього Андруховича «Моя остання територія» стане чудовою першою дозою для тих, хто уяви не має ні про сучасну українську літературу, ні про автора. Себто студенти філологічних факультетів (і категорії читачів, прирівняні до них) отримають потужний заряд романтизованого карнавалу поезії, відкриють для себе унікальний Андруховичевий прозовий стиль, а на солодке – спробують осягнути химерні й логічні побудови есеїстики. Із цього варто починати, бо перше дуже часто виявляється найліпшим.

Віта Левицька