У щирому золоті блиску нема

Oblozhka_Іван Корсак. Тиха правда Модеста Левицького. – К.: Ярославів Вал, 2009. – 166 с.

У щирому золоті блиску нема. Цей вислів Толкієна міг би стати прихованим епіграфом як до самої «Тихої правди Модеста Левицького», так і до розповіді про постать її автора – Івана Корсака. У наш час, коли письменником вважається чи не кожен, кому не ліньки записати власні рефлексії, зустріч зі справжньою літературою викликає як мінімум здивування. Проте навіть якщо ви вже давно адаптувалися до літературного фаст-фуду, у випадку «Тихої правди…» не слід боятися «розладу травленя»: книгу написано легкою, майже прозорою мовою. І можна навіть не помітити, що тут ідеться про речі глобальні та трагічні – втім, їх у книзі стільки, скільки може витримати за своє життя одна людина, нехай і видатна.
«Тиха правда Модеста Левицького» – про час, коли не було готових відповідей на складні питання, і тому кожен шукав їх сам. Тридцяті роки двадцятого століття. Українці на території Польщі – не зовсім теперішньої, по-європейськи толерантної і по-сусідськи налаштованої, а в усій красі тодішньої історичної ситуації. Українство придушують і винищують. Міжнаціональну ворожнечу розпалювати не треба – й так не згасає. Проте знаходяться люди, схожі на письменника, педагога та лікаря Модеста Левицького. Йому вистачало мудрості пояснювати учням, що їхній учитель-поляк – окремо поляк, а окремо – наволоч. Ці дві категорії цілком паралельні, і закономірності тут немає. Ба більше: у проблемній Польщі знаходять спільну мову такі непримиренні етноси, як росіяни, українці й власне поляки – бо, виявляється, Пушкін не заперечує величі Шевченка, а Шевченко – величі Міцкевича… Тому не бійтеся давати цю книжку своїм іноземним друзям. Хоча, звичайно, проблематика книжки не зводиться до міжетнічних стосунків – життя Модеста Левицького було досить складним, тому кожна людина, якій не ліньки думати, може знайти тут відповідь на свої екзистенційні або морально-етичні питання.
Тло епохи Іван Корсак виписав дуже рельєфно. І справа не лише в тому, що автор чітко уявляє собі події, які описує, – він розуміє своїх героїв, а тому й читач їх розуміє. Адже оповідь ведеться хоч і не від першої особи, але нібито зсередини, через сприйняття головного героя. Та ще й у кількох часах відразу – але така нелінійність фабули теж сприймається цілком органічно: людина не може жити лише в теперішньому, вона значною мірою складається з уже прожитого і щомиті творить своє майбутнє… Хоча, звісно, лише справжній майстер здатен змалювати всю картину так, аби вона не розпадалася на окремі фрагменти. Проте під час читання ви переконаєтесь в істинності ще одного хрестоматійного твердження: найкраща техніка – це відсутність техніки. Начебто практично всі слова знайомі – а за рахунок чого досягається такий ефект присутності й відчуття світла всередині, незрозуміло…
Літературознавці залюбки відзначать раритетність самого жанру: художньо-документальні твори у нашій сучасній літературі можна порахувати на пальцях, і майже всі вони матимуть одного автора. Також літературознавці поцінують щільність історичного тла – Іван Корсак знає набагато більше, ніж пише.
Атанайя Та