У стінах Паноптикону

Джон Твелф Гоукс. Темна ріка. – Х.: Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2008. – 368 с.

Джон Твелф Гоукс – письменник, якого ніколи не бачив навіть його власний агент. Уже цей факт у поєднанні з тиражами „Темної ріки” змушує неабияк зацікавитися. Чому ж він обрав життя, відірване від цивілізації? Тому що нині суспільство оточують невидимими стінами Паноптикону…

 

Паноптикон – вигадана середньовічним філософом в’язниця, в якій наглядачі контролюють усе й усіх, проте залишаються непомітними. В книзі Гоукса йдеться про можливість перетворити на таку «в’язницю» цілу планету, де люди знатимуть, що кожен їхній подих простежується, й через це будуть слухняними та покірливими. Тоді члени Братства володітимуть усім. Але, за правилами фантастики, на противагу їм у суспільстві мають бути позитивні герої. Такими стають „мандрівники” та „арлекіни”, яких колись називали відьмами, пророками та богами, тому що вони приносили ідеї з інших світів. „Мандрівники” та „арлекіни” завжди захищали людську свободу, тож тепер вони зроблять усе, щоб наш світ – “царство з брудним посудом та свіжим хлібом” – не став в’язницею.

 

Читаючи книжки, ми зазвичай ототожнюємо себе з якимись героями. Та в «Темній ріці» так не виходить. Здавалося б – чому? Адже тут нібито є всі умови: безліч героїв з різними характерами, долями та статусами, динамічний розвиток подій за кількома сюжетними лініями, об’єднаних навколо проблеми планетарного масштабу, інші світи, таємні портали… Але є в книзі ще й інші люди – ми. Як може читач поставити себе на місце героя, якщо він і так є персонажем книги, просто не згадується в ній безпосередньо? Тим-то цінна «Темна ріка» Гоукса – не так сюжетом, як думками читачів-персонажів.

 

Якщо книгу Гоукса читають кілька людей, вони можуть переповідати одне одному розділи, наче пропущені серії. Проте називати «Темну ріку» звичайнісіньким паперовим екшном або «витягнутим за вуха продовженням першої частини трилогії» не варто. Адже справа не в тому, хто вкінці загинув, хто залишився в іншому світі, а хто став головним. Найголовніше те, що навіть не скелетом, а всім опорно-руховим апаратом фантастичної книги є сьогоднішній світ. Читаючи, думаєш про гонитву в лабіринтах метро, польоти душі героя між світами, обов’язок гурту обраних урятувати людство. А розумієш і відчуваєш свій реальний світ. Бо ж такі речі, як камера спостереження, сканер, персональна ідентифікація та програми розпізнавання зображення, з’явилися ще минулого століття. Тож залишається бути отим сірим, непомітним організмом із амбіційними думками. Бо вголос промовити страшно: хтозна, чи є в нас супергерої, здатні врятувати планету від неминучої загибелі…

 

Євген Капшук, Жанна Левицька