Лише один день

Ірен Роздобудько. Все, що я хотіла сьогодні… – Х.: Фоліо, 2008. – 154 с.

Стабільність… Це те, чого всі так хочуть, до чого так прагнуть. Постійна робота, вчасно виплачена заробітна сплата, сім’я, яку потрібно нагодувати, дім, який потрібно прибрати, і ще купа обов’язків, які ти виконуєш щодня. Стабільність… Це те, що починаєш ненавидіти. А все йде по колу, і повторюється, і повторюється… Щодня, щомісяця, щороку. В один прекрасний день (або ж, навпаки, в день, коли все дістане так, що захочеться, як страус, заховати голову в пісок) розумієш – я більше так не можу.

 

Хоч у житті наче все нормально: глобальних проблем немає, на хліб з маслом вистачає. Але що ж тоді так бунтує всередині, рветься на волю? Можливо – бажання. Нездійснені, нереалізовані. Ти старанно придушуєш в собі це почуття, щоб бути як усі, щоб злитися з сірим натовпом, щоб ніхто не міг сказати: «Погляньте на неї!», «Як вона так може?», «Хто ж так робить?!». Знайома ситуація? Мабуть, до болю знайома кожному.

 

«Все, що я хотіла сьогодні…» — це ще один роман Ірен Роздобудько. Ще один, але інший. Як завжди, дуже вдало підібрані метафори та порівняння, що роблять роман насиченим, кольоровим. У ньому гармонійно поєдналися проста й оригінальна сюжетна лінія. Події розвиваються жваво (тому читаєш із задоволенням), але не відомо, що буде в наступному абзаці (тому читаєш з цікавістю). Доля героїні нічим не відрізняється від долі пересічної жінки (робота-чоловік-робота), її життя – звичайна рутина, яка розбавлена лиши прикрими інцидентами з вини чоловіка. Ти настільки розумієш героїню, розумієш її життя, яке так схоже на твоє, що переживаєш за неї, як за себе, — до останнього рядка в книжці. І в руках в тебе вже, здається, не книжка, а реальність.

 

Зранку вона була як усі, як ти, як я. Була звичайною «абревіатурою». Наприклад, «А.Б.» чи «Н.В.». Доки до рук не потрапив один злощасний папірець, прочитавши його зрозуміла – ніколи не жила. Чому ми завжди відкладаємо життя в довгий чорний ящик? «Все, годі! Починаю жити, а не існувати. З… з понеділка, з наступного семестру, після того, як куплю машину… » ─ хто собі такого не говорив? А хоч хтось розпочав? А час іде: невпинно, швидко, безповоротно. А що робити, коли його не залишилось? «Чи справедливо те, що ми завжди вчиняємо так, як треба і зрідка (навіть – ніколи!) – так, як нам хочеться?» Ця книга відкриває нам очі на наші помилки. Не ті, на яких вчаться, а ті, що схожі на граблі, на які наступаєш кожного дня й вже не помічаєш, як об них вдаряєшся, а ґулі собі ростуть. У романі Ірен Роздобудько дає зрозуміти, що наші придушені бажання, навіть помірковані, які ми ховаємо на полицях пам’яті, призводять до втрати самих себе і цікавості до життя.

 

Як на мене то, дуже цікавим моментом в книзі є розповідь про шанси, котрі доля дарує людині. Цією інформацією потрібно скористатися. Книгу варто прочитати, аби краще зрозуміти себе, причини і наслідки нашої бездіяльності, щоб «навчитися робити вчинки». Щоб зрозуміти: життя прекрасне (якщо ми цього хочемо) і його варто прожити!

 

Анна Богородіченко