НЕКАЗКА ВІД ПАНА УЛЬЯНА

Олесь Ульяненко. Серафима: Роман. – К.: Нора-Друк, 2007. – 240 с.

Неказкар пан Ульян вкотре, наче молитву, оповідає свої нежиттєстверджуючі, а тому життєві історії. Мало віриш у те, що він – людина віруюча, бо хоч пан Ульян і греко-католик, але віра його якась безвідрадна, наче він вже не може дочекатись раю, знаючи, що все одно буде пекло.

 

Ось і ця неказка – про дівчинку, майже янгола, із ртутними очима, генія отрути. І звуть її невідомо як, хоч назвала вона сама себе Серафимою, живе вона мало і помирає молодою. То що, шановні наївні слухачі неказки, чи вам варто розповідати далі цю правду життя, яке поруч? Неказкар змальовує світ таким реальним, що бажання жити у ньому відпадає відразу, радує одне – тут ти начебто тільки читач, а не мешканець.

 

Серафима, у принципі, така ж, як і ми, але ось тільки честолюбство у неї народилося дуже рано. Але, будь ласка, уважніше – чому вона така? Хто винен? Мати, колишня вчителька хімії, чи батько? Чи суспільство, схоже на помийницю? Зайві запитання, – переконаний пан Ульян, таким чином ми лише віддаляємося від лікування „мозолів пам’яті”, що, скоріше за все, буде нагадувати шокову терапію, проведену скальпелем слова. А може, вбиваючи киян, Серафима таким чином по-своєму вирішує проблеми перенаселеності столичних масивів? – лукаво підморгує нам пан Ульян.

 

Пан Ульян виводить і свою цинічно-унікальну класифікацію втаємничених жіночих сутностей: як виявилося, жінки насправді – це різні види отруйних рослин. Аконіт, дурман, кукіль, купина, беладона, олеандр, блекота чорна, вовче лико… Впізнаєте своїх знайомих? – запитливо дивиться вам у вічі неказкар.

 

Серафима, перебираючи чоловіками, отруює як спогади про них, так і їх самих, викохує в собі дивну, „як чашу свого первородства”, срібну лють. Ця лють і веде її лабіринтом жалюгідних сподівань і безглуздих надій, повз пропадюг, наркоманів, бандюків, метросексуалів, паталогоанатомів, лесбійок та колишніх майорів міліції (непогана зібралась компанія, чи не так?). Веде за допомоги щирої гнилозубої усмішки фарту, щоб зректись чистоти й виправдати помсту. Чи не хочеться вам після всього, як і одному з персонажів неказки пана Ульяна, „подумки перехреститись”, уважніше – робіть це тільки подумки, адже саме так ви зможете заспокоїти пам’ять тієї, яка хотіла мати більше, ніж дала їй доля.

 

Неказкар обіцяє, що це перший твір із жіночої трилогії, отже, це – тільки початок кінця. Чому ж, до речі, це – неказка. Як відомо, у казках завжди перемагає добро, а ось у неказках бореться одне зло з іншим, зло привабливе зі злом огидним, зло її зі злом його, а перемагає тут, переважно, смерть. Мораль неказки: правда потрібніша за брехню, краще жити з широко відкритими очима, повними відчаю й зневаги, ніж тішитись ілюзіями та вірити у людей, забуваючи про Бога.

 

Дивись, читай і не ходи цим шляхом, – каже нам недобрий пан Ульян. Хоча, може, він і добрий, а то просто світ такий? Світ, що не заслуговує на казку, світ, що настільки схожий на нову книгу Олеся Ульяненка.

 

Максим Нестелєєв