Кримінальні мелодрами по-українськи

Галина Павлова Горошко і я К.: Зелений Пес, 2008. – 320 с.

Гостросюжетна література завжди приваблює допитливих та інтелектуально неледачих. Разом із тим, незмінною популярністю в усі часи користується ще один жанр – мелодрама. Який коктейль емоцій вийде, коли їх поєднати разом, уявити собі дуже легко…

У книгу Галини Павлової „Горошко і я” увійшли три гостросюжетні повісті: крім власне “Горошка…”, також „Таємниця старого Аґреста” та „Таємниця тиляндсії єпифітної”. Героїнь цих повістей об’єднує допитливість та наполегливість, а отже, коли на їхньому шляху трапляються таємниці (які зрештою зводяться до банального криміналу), вони не можуть спокійно пройти повз і розпочинають власне розслідування. Часом навіть із загрозою для свого життя. Адже міліції в нашому суспільстві все одно мало хто довіряє, а самій погратися у міс Марпл значно цікавіше. Щоправда, на відміну від літньої англійки, наші героїні молоді й домішують до сфери своїх детективних пошуків емоції, зокрема, любовні переживання. Часом їхні романи завершуються щасливо, часом ні, та нещасливі закінчення не надто турбують героїнь – адже вони лишаються живі й здорові після спілкування з мафією. А це вже набагато складніше, ніж знайти чи „відшити” чергового шанувальника. Зрештою, романів і шлюбів за життя може бути як завгодно багато, а таємниці приходять, коли їм самим заманеться. Хіба що авторка захоче зробити зі своєї Поліни Аґрест чи Катерини Коваленко справжню міс Марпл, на яку детективні загадки сиплються як із мішка, і всі, як на підбір, хитромудрі та багатоходові.

Загалом у книзі є все, що має бути у повноцінних детективах: інтелігентні правоохоронці, які, тим не менше, не можуть скласти докупи 2+2, жорстокі злочинці, яким чомусь не щастить повбивати головних дійових осіб, листи із важливою інформацією, які ніколи не прочитуються вчасно, скарби, спадкоємці серед головних героїв, власники скарбів серед злочинців, замахи на життя, наркотики та навіть (данина часу) хакери. Тим самим повісті Галини Павлової разом стають схожі на сотні своїх попередниць, та, попри все, читаються легко і оскоми не набивають. Це читання для тривалих переїздів чи курортів – коли серйозною літературою навантажувати себе не хочеться.

Із помітних “ляпів” видання відзначимо той факт, що на обкладинці „Горошка” зображено цуценя, хоча у книзі таким іменем звуть людину (одразу стає прикро за бідолашного Ігоря Горохова, який при головній героїні відіграє аж ніяк не декоративну роль). Залишимо в стороні також питання про „сироватку правди” та „оригінальні” іноземні прізвища Брюгге і Грюнвальд. Та за винятком цих редакторських прорахунків, книга вийшла цілком гідна і варта прочитання. Всіх шанувальників як детективу, так і мелодрами ласкаво просимо взяти „Горошко і я” до рук та почати лоскотати собі нерви. Заріже – не заріже? Любить – не любить?

Ганна Гриценко