Насолоджуйся поїздкою на ровері

Софія Андрухович Жінки їхніх чоловіків. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005. – 160 с.

«…пси і ровери роблять мене щасливою – хоч і накоротко, зате регулярно
і по-справжньому»

Кажуть, що яблуко від яблуньки недалеко падає. Але щоб настільки поруч! Схоже, в українській літературі з’явилася нова письменницька династія – Андруховичі. Книга Софії (Софійки) Андрухович «Жінки їхніх чоловіків» переконливо це доводить.

Це збірник оповідань талановитої доньки талановитого батька. Своєрідний коктейль із творів, різних за тематикою, та все ж поєднаних між собою якимось невловимим зв’язком. Авторка описує ситуації іноді настільки буденні, що в реальному житті на них ніколи б не звернув уваги, і домагається їх абсолютно нетривіального звучання. Відбувається переплавлення пісної реальності завдяки атмосфері сновидінь, галюцинацій, афективних учинків героїв. Надзвичайно важливу роль відіграють деталі, вихоплені з потоку життя фрагменти, принцип фотографічності. Створюється враження, що для авторки справжньою цінністю є не життя в цілому, а тільки те, що відбувається тут і тепер. Це може бути вчинок, розмова, навіть єдине слово, вихоплене з контексту.

Софія Андрухович майстерно змальовує трагікомічні ситуації («Фореватуґеза», «Княгиня», «Дядя Ваня співає про мою любов»), роздуми вбивці («Червоне з білими квітами», «Люба»), фарсові вчинки («Пояснювальна записка», «Ізабелла», «Рут», «Блер вітч проджект»). І, чесно кажучи, визначитися зі своїм ставленням до того чи іншого персонажа надзвичайно важко.

Коли читаєш будь-яке із цих оповідань, виникає враження якогось дежав’ю, відчуття того, що ти й сам міг бути учасником такої ситуації чи, принаймні, знайомий із героями. Здається, що це ти їдеш на ровері поруч із Мерічкою («Роверандум»), куриш чи їси канапки разом із Астрід – і, врешті-решт, починаєш дратуватися («Червоне з білими квітами»), вечеряєш із «капітаном» («Блер вітч проджект»), розмірковуєш над тим, яку пораду краще дати дяді Вані чи, може, і не радити нічого («Дядя Ваня співає про мою любов»), живеш
(бр-р-р!) із Карлом Євстахійо­ви­чем («Пояснювальна записка»).

Що є визначальним у прозі Софії Андрухович? Мабуть, кожен читач знайде для себе щось своє. Однак не можна не зауважити надзвичайну простоту стилю. Це приклад прози, яка змушує поміркувати над нашим щоденним життям-буттям, звернути увагу на незначне замість того, щоб зосере­джуватися на «глобальних» (на наш погляд) проблемах, навчає смакувати кожну мить так, ніби вона є останньою. Насолоджуватися поїздкою на ровері, чорним чаєм, дотиками, ароматами, відчуттям свободи чи навпаки… Відчувати себе в центрі виру життя або ж на його периферії – кому що подобається…

У цілому, книга класна. Так, саме класна. Легка й невимушена, і, водночас, складна – бо змушує замислитися над тривіальністю життя. Це аж ніяк не приклад такого собі «чтива». Це проза вищого ґатунку. Тому маємо повне право сказати: у цьому випадку не спрацьовує приказка «На дітях геніїв природа відпочиває».

Віра Наливана