Перебудовуючи риштування історії літератури

Ярослав Поліщук Література як геокультурний проект: Монографія. – К.:Академвидав, 2008. – 304 с

У серії „Монограф” видавництва „Академвидав” вийшла вже друга книга, присвячена літературознавчим дослідженням (перша – „Код української літератури” Ніли Зборовської). Це – заклик до полеміки й оновлення існуючого канону історії української літератури.

Автор книги, Ярослав Поліщук, як вмілий і обізнаний гід, веде читача маршрутом, що включає вузлові й суперечливі, а тому болючо-критичні, станції сучасного літературознавства, керуючись картою геокультурних орієнтацій українського письменства.

Спроба побачити в стильовому розвитку нашої літературі чотири властиві форми художнього мислення – комедію, романс, трагедію та іронію (виведені Нортропом Фраєм) – певним чином наштовхується на спротив такому спрощенню мистецького руху, зведенню його до декількох порожніх форм, наповнених різним літературознавчим змістом. Однак кожний занадто сміливий і новий погляд повсякчас викликає спочатку негативну реакцію, але головне, щоб на зміну йому прийшли повноцінне розуміння і зрештою об’єктивна оцінка.

Ярослав Поліщук замислюється над багатогранним поняттям історії, яке зараз опинилось у кризовому стані існування: з одного боку – історія не може бути колективною, з іншого боку – вже давно проголошено її закінчення. І дуже важливо, для кого пишеться ця історія, і чи не зведеться дискусія до того, що всі, як і завжди, залишаться при власній точці зору.

Автор у науковому проекті системно проводить думку про давню суперечку між елітарним та масовим у культурі, яка до межі загострилась на початку ХХ століття, а свого піку досягла під час літературної дискусії 1925-1928 років, втілившись у гасло Миколи Хвильового „Європа чи Просвіта”.

Особливо цікавим є розділ про запеклу “дружбу” двох найвідоміших емігрантських українських критиків, двох Юрків, Шереха та Лавріненка. Аналізуючи причини подібного протистояння, Ярослав Поліщук змальовує приховані механізми цих відносин. Таким чином, можна докладно дізнатися, наскільки важить політика й особистісні комплекси людей, навіть поєднаних однією національно-культурницькою метою.

Щоправда, дещо неоднозначним видається розділ про те, як література шукає власну ідентичність, адже навряд чи література сама по собі може щось шукати, швидше, це справа письменників, які її створюють.

Ярослав Поліщук, обережний та коректний, не намагається руйнувати усталені моделі, схеми та структури, головне його прагнення – перебудувати не саму основу української науки про літературу, а внести корективи до риштувань історії літератури. Зрештою, його літературно-архітектурні втручання спокушають продовжити перебудову, відштовхуючись від контраверсійного осмислення проблем. Але для наближення до подібного професійного аналізу треба всього лише дві речі: читати перед сном Поліщука і багато думати.

Максим Нестелєєв