ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА ГОДИНА ЗЙОМКИ

Ірина Цілик. Післявчора: Повість. – К.: Факт, 2008. – 120 с. – Серія «Exeptis excipiendis».

Жанр повісті «Післявчора» молодої письменниці Ірини Цілик я би визначила як феміністично-психологічно-біографічний, а сюжет як розгорнуту метафору постколоніальної України.

 

Головна героїня повісті Кіра народилася в СРСР. Поки вона ходила до садочка – країна «загула в тартарари». Мала дівчинка тільки й запам’ятала: «…що вона вже не стане піонеркою, а назавжди лишиться жовтенятком». Поступово почала відчувати певний дисонанс зі світом. Спочатку на рівні родини: «Кірин тато, на відміну від половини своїх друзів, не …умів урвати хоч якийсь шматок від розподілу екс-великої країни. Він якось здивовано пив…» — а мама один раз поїхала до Румунії, але з того нічого не вийшло: «…геть не маючи спекулянтської вдачі, не продала товару і повернулася з тим, щоби більше ніколи не експериментувати із комерцією… Кіру дратувала пасивність батьків, вона вважала їх жалюгідними і при кожній нагоді не забувала нагадати про це». От і перший конфлікт – напружений і войовничий: батьки так і лишились совєцькими, а Кіра «вже тягалася по районних гендлях із друзями, курила драп і вже точно знала, чого хоче від життя… Від життя вона хотіла всього». Знайома картинка, чи не правда?

 

Без сумніву, цей твір автобіографічний. Композиція повісті наслідує щоденникові записи, що переповідають особисті переживання і почуття героїні, її рефлексії над тим, чого їй не вистачає «і як із цим боротися». Власне, віддзеркалення специфічного життєвого та культурного досвіду авторки і є, на мою думку, головною цінністю книги. Особливо тому, що все в літературі вже давно сказано, і сказати щось абсолютно нове можливо через перетворення стереотипних тем, мотивів, образів (фрагментів, епізодів тощо) в індивідуальні, оригінальні. Переповідати сюжет не буду. Підкреслю лише декілька моментів. У повісті домінує мотив любові до Києва, тому нечисленні описи природи мають незаперечні урбаністичні ознаки: «Місто не було мертвим, воно просто спало, і його бетонні губи солодко слинила передранкова свіжість. Вітер жбурнув кілька пустих банок з-під пива, і вони голосно покотилися асфальтом… Місто пахло асфальтом і пильними жоржинами… Київ починався із запилюженої сірої площі перед терміналом… Іржаве сонце тепло сідало десь за мостом біля Нивок і підсвічувало ріжки тролейбусів…»

 

Імпонує спокійна тональність оповіді, відсутність зовнішніх ознак епатажу, зайвої патетики та несмаку. Для означення стану свого життя-буття героїня (авторка?) знаходить влучну афористичну формулу: «тут-і-тепер неможливо без там-і-тоді». Свідомий вибір – це, крім іншого, форма індивідуального протесту, принаймні проти самої себе і свого близького оточення.

 

Коли у реальному житті переважають гіркота і жаль за минулим, коли щастя – синонім молодості, потрібні душевні сили, аби зробити вибір, а іноді почати все спочатку. Фінал повісті викликає повагу – героїня полишає престижну роботу у Парижі й повертається до Києва: «Але якось, попиваючи бургундське у компанії жаків і франчесок… ти прочитаєш це… і тобі запахне нашим першим курсом, і кухнею на Куренівці, і нашою смаженою картоплею, і іншим (справжнім) життям… тоді ти купиш квиток… ти повернешся… в твоєму домі буде пахнути молоком і яблуками, і ти ходитимеш по підлозі боса… це не так уже й погано – те, що ми подорослішали».

 

Добре, що покоління, яке пережило розпад імперії, подорослішало.

 

Тетяна Дігай