ІСТОРІЯ ХВОРОБИ ДЛЯ ЧИТАЧА-ДІАГНОСТИКА

Марія Матіос. Щоденник страченої. – Л.: Піраміда, 2005. – 192 с.

Роман «Щоденник страченої» минулорічного лауреата Шевченківської премії Марії Матіос має підзаголовок «Психологічна розвідка». І правда: авторка сміливо викриває найінтимніші подробиці життя свого персонажа. «Щоденник – своєрідна історія хвороби пацієнта, – проривається крізь суцільні розмірковування самої «страченої» підказка автора, – а в цьому випадку – історія жертви, яка сама хоче зробити себе підсудною». За задумом, разом із автором спритним діагностиком повинен стати й читач. А щодо самого діагнозу, то текст виграє масою можливих варіантів: шизофренія, депресія, роздвоєність особистості, мазохізм, «кваліфікований жіночий шантаж», суїцид, істерія. Власне, остання і є наріжним каменем роману. А то навіть не сама істерія, а радше повсякчасне її імітування. Дозволяють–бо собі жінки таку слабкість…

 

Насичене психологічне життя героїні «Щоденника» подане в тексті ніби-то з двох ракурсів: є тут осмислення персонажем самого себе і є погляд збоку. Мета останнього, зокрема, – розбудова й подальша корекція сюжету. Дотепник Ларошфуко свого часу писав, що деякі люди так ніколи не полюбили б, якби не прочитали, що існує Велике кохання. Такою є й головна героїня роману, що закохується на заздрість усім, живе так, аби кусали лікті її сексуально невдоволені подруги, майже помирає й майже врятовується, і все це – напрочуд вигадливо й накручено. У такому ключі весь роман затишно розміщається між трьох сцен: дівчина терпляче чекає обіцяного звідусіль «кінця світу», зручно вмостившись на веранді бабусиного будинку; молода жінка, яка після невдалого аборту не спроможна народити дитину, час від часу  «бавиться» в уявну вагітність і пологи; старенька живе поруч із чоловіком, який кількадесят років тому намагався вбити її через шалене кохання, а тепер ледь може вимовити «доброго ранку».

 

Кохання, пристрасть, омріяний шлюб, кінець світу є тут настільки очікувані, наскільки й нездійсненні. Все життя персонажа, що сповідається й прагне покарання, побудовано, зрештою, заради цієї сповіді (навіть її дівочий щоденник має заголовок «Жіночий літопис»). А мотив чужого погляду стає беззаперечно панівною величиною буття. Напрочуд цікавим є постійне апелювання авторки до «первинної сцени»: у дівчини-підлітка зароджується сексуальність, коли вона дивиться на сплячого батька,  а тепер уже доросла жінка ціле життя шукає заміни тому сплячому поперек ліжка чоловікові. Спокутуючи гріхи (реальні чи уявні), героїня «Щоденника» вдало режисує перед читачем історію свого чуттєвого становлення, перебираючи на себе то роль жертви (її смертельно поранив коханець), то злочинця (він це зробив через її «жіночі примхи»); водночас обвинувача (він скористався її цілковитою довірою), адвоката (вона бере на себе його вину) та судді (зрештою, головні герої зображені літнім мовчазним подружжям).

 

До речі, повернімося до діагнозів. У істеричної фантазії психологи визначають два типи «но­сіїв»: істерик як візуальний об’єкт фантазії та істерик як постановник «дійства». «Щоденник страченої» – не більше, як імітація, гра в пізнання та спокуту, вдало режисована досвідченим майстром.

 

Ганна УЛЮРА