«Звичайник» Лілії Мусіхіної: кобзарські пісні під час чуми

*Лілія Мусіхіна. Звичайник : роман. – К. : Дуліби, 2014. – 256 с.


 

Роман (чи повість) про мандрованого кобзаря, його проводиря та Івана Мазепу, що зустрівся їм на довгих шляхах старої України.

 

Лілія Мусіхіна, що дотепер фігурувала радше як дослідниця, фолькористка, есеїстка (найперше – через, мабуть, найпомітнішу її книжку «Магія українців устами очевидця»), видала у «Дулібах» цікавий і гідний зразок художньої прози під назвою «Звичайник». Книжку означено як «старосвітський роман», про це розповідає в несподівано критичній передмові Марина Гримич. «Ретро», на її думку, – ключова і позитивна характеристика книги.

 

Читайте також: Кандидат магічних наук

 

Багато в чому з цим можна погодитися. Адже, по-перше, «Звичайник» – книга з сюжетом із досить далекого минулого, XVII століття. По-друге, цей її історизм прописаний великою мірою в традиціях романтизму та інших літературних звичаїв попередніх епох. І все ж результат я би не став називати тільки чи передовсім стилізацією – надто автентичним і щирим видається мені злиття авторки з матеріалом і «методом». Утім, досить теорії, перейдімо до практики. До того, що відбувається в книжці.

 

А відбувається там досить містична історія з життя простого хлопчика Устимка з бідної родини. Син «стихівничої» (жінки, що голосила, читала молитви над померлими та виконувала інші ритуали), одного разу він відчув у собі потяг до шляху, його просто «несло» кудись. А невдовзі його запросив до себе у проводирі кобзар Мартин. І почалися подорожні пригоди. Зі співами, з небезпеками й радощами, з таємними знаннями старцівського цеху, з їхньою так само таємною мовою. Виявляється, дід Мартин уміє зупинити страхітливу грозу, а ще може зробити так, щоб чума не ввійшла до хати, яку вона хоче «відвідати». Цікаві здібності проявились і в самого Устимка. А в одному селі вони зустріли загадкового і талановитого гуляку-студента, що назвався Амфібрахієм. Із уривків його віршів і ще з деяких моментів, уважний читач вельми скоро впізнає в ньому не кого іншого, як Івана Степановича Мазепу замолоду. Наприкінці книжки, зрештою, Амфібрахій сам називає своє справжнє ім’я. Хоча, може, краще б ця невеличка інтелектуальна загадка й не відкривалася так просто? Хай би читачі самі здогадувалися, хто цей шляхтич в убранні жебрака? Так чи так, а книжка «Звичайник», завдяки «Амфібрахію», долучилася до чималенької полиці літературної «Мазепіани».

 

Читайте також: Письменниця-революціонерка Лілія Мусіхіна: «На революції немає жінки, є боєць» 

 

Просте, але смачне письмо, часом прямолінійні, зате виразні й яскраві портрети персонажів, розмаїтий і небанальний фольклорний матеріал, вправне володіння сюжетом – усе це говорить на користь книжки Лілії Мусіхіної. І переконливо свідчить: реалії козацьких часів – зовсім не вичерпана українською літературою тема і не щось, про що вже неможливо написати добре та свіжо. Що ж до теми кобзарства як такого, то тут «Звичайник» – радше черговий знак тенденції активного переосмислення цього явища новітньою українською культурою. Не випадково ж він вийшов друком, за великим рахунком, паралельно з досить популярним фільмом «Поводир».

 

Читайте також: Про «звірячі» традиції, вірування та забобони українців

 

Гадаю, для багатьох саме сьогоднішніх українських читачів важливим у «Звичайнику» стане те, що дія його розгортається на тлі драматичних і важких часів. Найчіткіше промальовуються тут небезпеки епідемії чуми, нападів чужоземних військ, можна здогадуватися й про інші неприємні речі. Шлях трьох друзів, головних героїв книжки, це ще й праця над максимально повноцінним і гідним життям у цих несприятливих умовах. Хіба ж не актуальна тема для нас тепер?

Олег Коцарев

Придбати книгу.