Про те, як блазні стають принцами

Ліллі Таль. Мімус. – К.: Факт, 2007. – 388 с.

Без якого атрибуту годі собі уявити справжній королівський двір? Правильно! Без блазня! Бо ж блазень – то не лише владний «атрибут» правителя, це alter ego короля, його двійник і його Тінь. А що станеться, коли король, або ж, як у нашому випадку, принц якоїсь днини сам перетвориться на блазня?

 

На таку долю прирікає свого юного героя популярна німецька письменниця Ліллі Таль в пригодницькому романі «Мімус», дія якого відбувається в альтернативному Середньовіччі. Головний герой твору, малий кронпринц Флорін через підступну зраду змушений стати учнем блазня Мімуса при дворі ворожого короля. Так розпочинається середньовічна одіcсея Мімуса-молодшого. За прикладом героїчного попередника малому Флорінові доведеться потрапити до справжнісінького пекла і пройти свій шлях до пізнання істини. Пекельні випробування, на які прирікає героя ворожий король, поступово відкривають малому очі на людську природу: добро і зло, вірність і зраду, свободу, відповідальність за гріх і, звісно ж, кохання. Тільки переживши всі ці речі на власному досвіді, головний герой позбавляється своїх віслюкових вух. Історія королевича Флоріна застерігає від однозначних оцінок і вчить бачити людську природу багатогранною.

 

Вдало відбувши ініціацію, псевдоблазень знову перетворюється на принца Флоріна й утверджується у своєму героїчному амплуа. І як того всі ми й очікували, повертається наводити лад до рідної «Ітаки». А от славетному менторові королевича Мімусові-старшому поталанило в цій історії куди менше. Йому, як блазневі за суттю, призначалося інше завдання – вийти зі свого статусу Тіні й зажити новим життям самодостатньої людини. Однак Ліллі Таль — чи то на песимістичній ноті, чи то для повчального прикладу — таки розсудила інакше. Що ж, і без повного геппі-енду «Мімус» ─ це веселий роман для дітей і дорослих. Його динамічний сюжет триматиме вашу увагу до останнього, а стилізації під міський фольклор і «придворний» гумор від королівських блазнів достатньо майстерні й цікаві.

 

Роман Ліллі Таль вочевидь матиме продовження. Навіть із самого «Мімуса» могло б народитися іще з десяток незгірших історій: приховані сюжетні лінії в романі так і просяться на кінчик пера. Постаті зарозумілого короля-батька і його гордовитого ворога Теодора, загадкового старого Мімуса та далеко не простого ката Антонія прожектор оповідача хоч і вихоплює епізодично, але висвітлює докладно і глибоко. Ці менш цнотливі, ніж Флорінова, натури показують не надто привабливе людське єство, крізь яке, на щастя, хоч іноді прозирає таємниче світло.

 

«Мімус» ─ це притча про людську природу. І малий блазень у ній виконує роль «золотого віслюка», пов’язуючи докупи історії решти блазнів, кожен із яких ще може й собі перетворитися на принца.

 

Валентина Вздульська