ЧОЛОВІК БУВ РІЗНОВИДОМ ЖІНКИ

Ми і вона. Антологія одинадцяти поеток. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2005. – 128 с.

Попри те, що за дизайном збірка вельми нагадує видану кілька років тому україно-англійську двомовну антологію поетів-дев’ятдесятників «Протизначення» («Against Meaning»), за духом маємо щось кардинально інше. Бо хоч у «Протизначенні» жінки також були представлені (і навіть одна з них – Галина Крук – устигла і туди, і сюди), це була все-таки чоловіча книга, історія, підсумок дев’ятдесятництва з чоловічої точки зору. «Ми і вона», враховуючи вік більшості авторок, – історія жіночого дев’ятдесятництва, щоправда, з певною дискримінацією за географічною ознакою.

 

Упродовж майже десяти років поетичні тексти представниць «львівської школи» (подейкують, що це найвища репрезентація сучасної жіночої поезії) вряди–годи з’являлися в різних антоло­гіях, авторських збірках, у спільних проектах Маріанни Кіяновської та Мар’яни Савки. Тепер маємо чергову нагоду діткнутися жіночої поезії. Щоправда, до суто львівського кола якимось чином потрапила поетка–криворіжанка (а тепер киянка) Олена Гусейнова. Подейкують, її тато, відомий видавець «Кур’єру Кривбасу», спонсорував це красиве видання. Можливо, саме це є підказкою для «тлумачення» назви книжки?..

 

Чому саме одинадцять? Упо­ряд­ники цього не приховують: мовляв, якщо до одинадцяти додати одного (себто Вас, шановного читача), то вийде дванадцять, а дванадцять – сакральне число, отже, «передбачає таїнство чаші, повноту Грааля, воскресіння із Бога-Слова». Не знаю, чи виправдані такі небезпечно–високі порівняння та ще й у жіночому контексті, але сама поезія від того не псується.

 

Не псується вона навіть від іще однієї небезпечної речі, на яку пішли упорядники: в антології майже відсутня акцентація на індивідуальність авторок, яка зазвичай вважається найголов­нішою чеснотою мистецтва. Вся книга читається як один твір. У ній є лише одна авторка – жінка. Ця жінка дуже талановита і красива. Вона різна і багатогранна. Вона настільки впевнена в собі, що здатна навіть такі вже давно десемантизовані фрази, як, наприклад, «Є той, котрого в дійсності нема» або «Літо –Лета твоя і моя» змусити знову щось означати. Часом вона епатажна: вона вважає, що українські поетки «Викричані для кохання,// прирікаються на ненормальні// статеві зносини// або мастурбування.» Проте найчастіше вона все-таки ніжна і лагідна, справді жіночна і весь час закохана, хоч це і не заважає їй займатися науковою діяльністю і робити революційні відкриття в галузі антропології на зразок того, що, мовляв, «поети не мають статі», або й зовсім шокуючого винаходу: «чоловік був різновидом жінки».

 

Та хай там як, без твердої чоловічої руки, прикладеної до загальної справи, не обійшлося навіть у цій суто жіночій книзі. Епатажник та літературний бешкетник бубабіст Віктор Неборак написав післямову для антології. Перед обличчям такої краси він видав фразу настільки пафосну, але водночас настільки щиру, що вона просто не могла не потішити: «Поезія, котра так часто чується зайвою у світі людей, знає, що є  н е о б х і д н о ю, бо все ще здатна чинити непомітне диво – з’єднувати зриме і незриме».

 

Олег РОМАНЕНКО