Шорт-ліст високої літератури

Гаролд Блум. Західний канон: книги на тлі епох. – Київ: Факт, 2007. — 720 с.

Давні греки словом “канон” позначали норми – в естетиці, граматиці, музиці, мистецтві; каноном також називали перелік текстів, обов’язкових для опрацювання в навчальних закладах. Сьогодні серед масиву літератури, яка накопичилась протягом століть і визначає західну культуру, ми вибираємо і читаємо з вибраного те, що встигаємо, керуючись освітою, уподобаннями, соціальним статусом та особистим смаком. Хоча іноді виникає бажання, щоб список необхідної літератури хтось склав за нас.

 

Одним із небагатьох, хто взяв на себе цю відповідальність, є культурний герой сучасності, автор кількох десятків товстелезних літературознавчих монографій-бестселерів, “самотній критик присмеркової епохи”, професор Єльського університету Гаролд Блум. У книзі “Західний канон” він, у притаманній йому гранично суб’єктивній, безапеляційній манері, визначає те, що повинна прочитати особа (яка все-таке вирішує читати) з тієї літератури, котра накопичилась упродовж літературної історії.

 

Це книга про двадцять п’ять великих письменників і одного великого критика. Автори репрезентують аристократичну (Шекспір, Данте, Чосер, Сервантес, Монтень, Мольєр, Мільтон, Семюел Джонсон, Гете), демократичну (Водсворт, Джейн Остін, Вітмен, Емілі Дікенсон, Діккенс, Джордж Еліот, Толстой, Ібсен) та хаотичну (Фройд, Пруст, Джойс, Вірджинія Вульф, Кафка, Борхес, Неруда, Пессоа, Беккет) епохи, на які Блум розділяє західну літературну традицію.

 

Згідно з блумівською “концепцією впливу”, остання є системою взаємозалежностей, нові варіації якої з’являються у взаємодії з традицією. Справжній письменник виграє у цій боротьбі, адже те, що робить автора та його тексти канонічними, Блум визначає як дивність (strangeness), “ефект оригінальності, котрий ми або не можемо не помічати, або який настільки асимілює нас, що ми перестаємо його помічати”. Кожен канонічний письменник розширює та вдосконалює Західний канон, вершина якого наперед задана – це творчість Шекспіра, у п’єсах якого “найприродніше зображено те, що вважаємо нашою сутністю – найприродніше з усіх інших художніх відбитків дійсності”.

 

Письмо Блума напрочуд живе, іронічне та фактурне. Він унаочнює кожного класика і примушує читача не лише зрозуміти, а й шкірою відчути кожний канонічний текст. Критик Гаролд Блум завзято навчає вмінню читати кожного, хто прагне розширити рамки власного існування. А наприкінці книги дає величезний список дбайливо відібраної ним літератури – від “Епосу про Гільгамеша” до “Плавучої Опери” Джона Барта – якої вистачить на все життя. Усім незгодним із заданими ним критеріями Блум відповідає: “Перевизначати літературу – марна справа, тому що ніхто не має достатньо широкого інтелекту, аби охопити Данте й Шекспіра. А вони і є література. Хочете перевизначити їх – хай щастить”.

 

При цьому він повністю усвідомлює, що ми всі живемо в епоху гострої нестачі часу, епоху MTV, маскультури та віртуальної реальності. Але впевнений у тому, що висока література та її пристрасні читачі, нехай і нечисленні, вціліють попри все.

 

І навряд чи Гаролд Блум помиляється. Принаймні він уже точно буде боротися до останнього.

 

Мирослава Сапко