ПРОЩАННЯ З РАДЯНСЬКИМИ КОМПЛЕКСАМИ В ЧОТИРЬОХ П’ЄСАХ

Володимир Діброва. Довкола столу: П’єси. – К.: Факт, 2005. – 296 с.

Здавалося б, Радянський Союз давно відійшов у минуле – разом із політикою партії, відсутністю сексу, ковбасою за два двадцять, п’ятирічками, дефіцитами, культом партії серед громадян свідомих і культом «західного дядечка» серед громадян неблагонадійних. Здавалося б, який інтерес у тому, щоб знову й укотре повертатися до осмислення радянської дійсності й тим більше – до її розвінчання. Але творчість Володимира Діброви свідчить, що в прощанні з радянським минулим ставити крапку ще надто рано.

 

За неформальною класифікацією, Діброва належить до покоління так званої андерграундової альтернативи 70–80-х років. Не поділяючи ні пафосу офіційної радянської пропаганди, ні вусато-вишиванкової патетики націоналістів, це покоління мало власне бачення радянської дійсності. Відлунням тих подій і є нещодавно видана збірка непрози Володимира Діброви «Довкола столу».
Під однією обкладинкою маємо чотири різнопланові п’єси, написані Дібровою в 90‑х роках. Вони поєднані загальною атмосферою абсурду та наскрізним образом столу, який набуває форм то штабу революції, то трибуни, то центру застілля. Дався взнаки вплив класиків драми абсурду Йонеско та Беккета, помножений на реалії «розвинутого соціалізму».

 

Дійства, які розігруються «дов­кола столу», – відверто іронічний виклик радянській епосі й радянській естетиці. Наприклад, «Двад­цять такий-то з’їзд нашої партії», стенографічний звіт-опера, – це історія зворушливого взірцево-шаблонно-радянського кохання між Комсомольцем і Піонеркою із такими неминучими атрибутами, як перевірка статусів батьків, квартирне питання та бюрократична тяганина. Питання належності твору до політичної сатири сам автор залишає відкритим. Інша п’єса, яка має назву «Короткий курс» (прозорий натяк на твір Й. В. Сталіна «Краткий курс истории ВКП(б)»), є дотепною спробою руйнування радянської міфології. Головні герої цієї п’єси – Ленін, Сталін і Троцький – припнуті мотузком до столу, який у цій п’єсі є штабом революції, водночас уособлюючи багато інших речей та абстрактних понять. Протягом дії вони виголошують тексти, які значною мірою є доведеним до абсурду набором фраз із радянської «новомови».

 

Переміщаючись від «сфер піднесених» до речей більш буденних, у п’єсі «Поетика застілля» Діброва розглядає психологію «совка» – мабуть, улюбленого свого героя. Носій цього типу свідомості є настільки впізнавано-дошкульним, що, схоже, незважаючи на 14 років незалежності, «совок» і досі залишається «живее всех живых».

 

Нарешті, під завісу, або ж на десерт, іде «Рукавичка», де протягом семи дій актори розігрують ситуації, якими переповнене людське життя і світова історія. Награвшись досхочу і довівши все до логічного закінчення, вони просто згортають декорації.

 

Очевидно, що й теми, які зачіпає Діброва, і форма, якої це все набуває, є потужним ударом по радянських комплексах, досі люблених та плеканих багатьма. Тому радити читати чи не читати Діброву – справа дещо ризикована, адже це – як нав’язувати сеанс психоаналізу. Але поза сумнівом залишаються художня цінність і оригінальність непрози Діброви, що, зрештою, найголовніше.

 

Юля САХНО