«Амністія для Хакера» очима хакера

Олексій Волков. Амністія для Хакера. – К.: Зелений пес, 2005. – 460 с

Відверто кажучи, бібліофілом мене назвати аж ніяк не можна. І читання я люблю набагато менше, ніж сидіння за комп’ютером і навіть галасливі компанії та нічні клуби. Проте остання книжка, яка мені потрапила на очі, примусила навіть написати першу в житті рецензію. Йдеться про «Амністію для Хакера» Олексія Волкова.

 

Першим поштовхом для читання стала назва. Мені як комп’ютернику зі стажем стало цікаво, чи вміють українські автори писати про високі технології, а чи діють так само, як голлівудські режисери, які з легкістю знімають кіно про кіберпростір, ніколи в житті не тримавши у руках «мишку». Тому я читав із підвищеною увагою, аби відшукати якомога більше нісенітниць із точки зору комп’ютерної обізнаності.

 

І відшукав. Аж одну – відновлення інформації, видаленої з дискети. Проте, якщо не прискіпуватися, цей ляп ніяким чином не псує книжки – непрофесіонали його, найвірогідніше, не помітять, і на сюжет він аж ніяк не впливає. А в усьому іншому твір Волкова можна вважати зразком для за­океанських кінематографістів.

 

Рушійна сила сюжетної лінії цього детектива – важлива інформація, що зберігається на загадкових дискетах і спричиняє загибель багатьох людей. Проте не вона є головною проблемою, піднятою у творі. Автор у підтексті ставить інші питання: чи може добро бути злим заради досягнення своєї мети? Чи можна мститися і чи варто забирати з собою на той світ невинну людину? Тільки не подумайте, що питання риторичні – автор на них відповідає. А ось читачам залишається дивуватися, як майстерно він це робить. Книжка вражає динамікою. Волков вигадує для героїв усе нові й нові повороти сюжету. У романі чотири з половиною сотні сторінок. Коли я дочитав десь до 350 сторінки, усе нібито стало на належні місця, і, здавалося б, тепер потрібна тільки жирна крапка, – для мене було загадкою, про що пан Олексій міг написати ще на сто з гаком сторінок. Я вже думав, що повністю розкусив задум автора і смакував, як скажу «Я так і знав!», дочитавши до кінця. Але Волков мене перехитрував, показавши себе справжнім майстром «водити за ніс» читача. Саме наприкінці всі дрібниці починають сплітатися у досить вагомий клубок, і розв’язка виявляється абсолютною несподіванкою.

 

Під час читання мені здалося, що всі письменники, як і автор «Амністії», також обов’язково мають бути лікарями. Бо дуже вже професійно вдалося Волкову змалювати людську поведінку, почуття та описати всі хвороби й поранення, що діставали його герої. А ще й еротика… Дуже смачно та ненав’язливо. Як модно зараз казати, «без присмаку пластика, паперу й порнографії».

 

Що ж, маю нахабство запропонувати вам прочитати твір Волкова. Незалежно від того, хто ви – справжній хакер чи домогосподарка, незалежно від віку та соціального статусу. Роман має вам сподобатися. Причому купити книжку варто у твердій обкладинці – щоб залишити в домашній бібліотеці. І ще хочу відзначити професіоналізм журі «Коронації слова», де ця книжка заслужено стала переможницею.

 

Кирило ПАВЛЮКОВ