ТЕКСТУАЛЬНЕ ТЛО ДЛЯ ЖІНОЧОГО ТІЛА

Тіло чи особистість? Жіноча тілесність у вибраній малій українській прозі та графіці кінця ХІХ – початку ХХ століття. – К.: Грані-Т, 2007. – 192 с.

Знаєте, оце дивлюсь у книгу – і бачу жінку, а через сторінку – ще одну, так то ще навіть читати не почав, а як почав – аж там, вибачте на слові, наче в лазні жіночий день – одне жіноцтво. Усе, — думаю, — весна прийшла, куди не глянь – всюди дівчата ввижаються. Однак, як виявилося, то книжка така, а не сезон винен. Так і сказано: „Жіноча тілесність у вибраній українській прозі й графіці”. А загалом – зібрання творів восьми авторів (причому Михайло Коцюбинський та Ольга Кобилянська представлені двічі), всі імена більш-менш відомі, від Івана Нечуя-Левицького до Володимира Винниченка, а враження від їх сукупного прочитання – на диво нове. Цьому, безперечно, сприяють вдало і зі смаком підібрані графічні ілюстрації, на яких саме цією жіночою тілесністю і можна повною мірою насолодитись, якщо, звичайно, фантазія гарно працює, адже малюнки всі геть до одного чорно-білі.

 

Хтось колись казав, що українська література цнотлива? Може, й так, проте візуальній стороні книги, що супроводжує художню творчість, аж ніяк не можна дорікнути у якійсь цнотливості, радше навпаки. Хтось колись казав, що український модернізм відкрили жінки? Однозначно правда, бо наші жінки такі, що не питають, чи можна відкрити, чи, може, краще не варто: вони сміливі, а подекуди – й відверті, а особливо у відкритті того, що жінка – це не лише об’єкт чоловічих зазіхань, чи куховарка, чи просто тіло, а ще й особистість.

 

Хтось колись казав, що українські жінки – всі відьми, принаймні якщо не всі, то через одну? Ця книжка погоджується з таким твердженням, мистецьки довершено вимальовуючи чарівний та згубний вплив жіночої краси на чоловіків. Причому, якщо чоловіки-письменники показані страдниками від цього впливу, то жінки-письменниці вчать використовувати свою спокусливу силу з емансипаційною метою, воістину: їх сила – у наших слабкостях.

 

Особливо промовистою є підзабута новела Гната Хоткевича „Bella Donna”, включена до видання. У ній головний персонаж-чоловік відчуває психологічно-фізичну залежність від усіх принад жіночого тіла, зве її „отрутою” і ладен вмерти поруч з її неземною красою. Натомість жінка поблажливо і звично-спокійно сприймає це його служіння та поклоніння, вона навіть виписана як неіснуюча, примарна, а тому – ще більш могутня, бо від нереального втекти неможливо. Отже, чоловіки приречені? Так, відповідає Валер’ян Підмогильний в оповіданні „Добрий Бог”, приречені на страждання від того, що жінка не вміє керувати своїм жіночим бажанням, а тому, про всяк випадок, винною є завжди вона, а чоловік – жертва.

 

Виникає бажання подискутувати? До цього й закликають автори текстів: Л. Таран у передмові, О. Лагутенко у післямові — та винахідниця візуальної концепції Д. Клочко. На жаль, у межах цього видання сперечаються лише мертві письменники та живі дослідники-жінки, тому їхня відповідь на сакраментальне питання, заявлене назвою збірки, очевидна, а чоловікам лишається сперечатись із самими собою чи хоча б написати хвацьку рецензію на книгу „Тіло чи особистість? Жіноча тілесність у вибраній малій українській прозі та графіці кінця ХІХ – початку ХХ століття”.

 

Максим Нестелєєв