Той бік Місяця

Роман Іваничук. Нещоденні щоденники. – Л.: Літопис, 2005. – 216 c.

Щоденник – дуже своєрідний літературний жанр. Цілісний сюжет у ньому відсутній, автор не завжди дотримується послідовності подій – вільно долає у думках відстані і роки, не обтяжуючи себе дотриманням логіки оповіді. У результаті щоденник як літературний твір отримує лише досить умовну завершеність. Але саме подібні тексти можуть пояснити або хоча б напівпояснити внутрішній світ автора, що робить їх привабливими як об’єкт прочитання.

Читати ж щоденник неординарної людини, якою, без сумніву, є письменник Роман Іваничук, – вдвічі привабливіше. Такий текст дає змогу побачити у відомій постаті «той бік Місяця» – щось особисте, глибоко сховане, настояне на уважних спостереженнях і майстерно описаних ситуаціях, привабливе передусім своєю суб’єктивністю.

Мемуари Іваничука «Нещо­денні щоденники» – це роздуми та переживання, що стосуються подій, свідком та учасником яких він був. Ця книга дає читачеві можливість зрозуміти і співпрожити важливі для письменника моменти життя. У роздумах одночасно існують два різних часових плани: минуле та сьогодення. Спогади дитячих та юнацьких літ раз-по-раз зринають у пам’яті, цілісними оповідями вклинюючись у думки письменника про події 2003-2004 років. Ці фрагменти багато в чому є звичними – на відміну від різких та навіть дискусійних міркувань про сучасну політику та літературу.

Пригадується історія про те, що Юрій Винничук, знаний перед­усім відверто еротичними романами, поставив епіграфом до своєї нової книги слова саме Романа Іваничука: «Мені, досвідченому в житті, жінках і сексі чоловікові, гидко читати відверто брудні порнографічні екзерсиси Винничука… Винничуківська порнуха, начитавшись якої, й жінки не захочеш…» Схоже за гостротою і навіть, сказати б, за деякою упередженістю, висловлюється письменник про сучасний літпроцес. Він ставить питання руба: чи існує сьогодні в Україні справжня література, чи то лише непристойні тексти без змісту і форми: «Буквально всі молоді поети захотіли раптом стати схожими на асоціативно ускладнену, проте в мислі чітко викарбувану Емму Андрієвську, а прозаїки – на природніх для свого середовища Кафку, Джойса, Пруста… У цій погоні за чужими зразками вони свідомо позбувалися національного духу в творчості, соромилися українського патріотизму, озброювалися поблажливою, ато й лютою зневагою до наших класиків…» Літературна ж праця за Романом Іваничуком – це стан душі, тому що без пера справжній письменник «не почував би себе ніколи повноцінною людиною». Бачимо увиразнений конфлікт поколінь, помножений до того ж на силу суб’єктивності, – адже ці думки письменник висловлює не в публіцистичному виступі, а в щоденникові, який ні до чого не зобов’язує і дозволяє бути щирим у формулюваннях.

Одним словом, рекомендувати «Нещоденні щоденники» можна як і старшому поколінню читачів, котрі притримуються схожих поглядів, так і молодшому – аби пояснити їх причини та навчити сприймати протилежну точку зору. А допоможе цьому потужне експресивне навантаження оповіді про «той бік Місяця» Романа Іваничука.

Юлія СУПРУН