«Мене цікавить час на полотні»

*Безпятчук Жанна. Між причалом і ядром: поезії, переклади. – К.: Український письменник, 2013. – 153 с.

Поет апріорі не може бути стовідсотково «щасливим». І навіть коли поетична думка стримить в емпіреї, емансиповані від життєвої конкретики і кон’юнктурності, навіть тоді поетичний голос відчуває незатишність. Досконалість лякає справжнього митця, тому момент зустрічі з іманентно досконалим і прекрасним хочеться відтермінувати. У реальному, земному світі поет прагне донести той досвід, який не може пізнати більшість, перебуваючи у стінах дріб’язковості. Ця дріб’язковість породжує відчуження – від справжніх смислів, від себе, від Часу. А поетичний зір не зупиняється на тому, що не залишиться в часі, поет перетворює мить на конкретно-зримий образ, якому даровано шанс: або бути, або зникнути.

Я не дивлюсь тобі услід.

Мене цікавить час на полотні (С. 31).

Поет прагне явити світову те, що було явлено йому в містичних одкровеннях або ж що даровано через своєрідну, можливо, й генетично детерміновану соціопатичність. Поет тому й видається божевільним для більшості, яка часто ладна не чути його слів, не розуміти тієї реальності, що ховається за поетичними метафорами: «Народжується все більше безголосих душ» (С. 19). А та інша реальність утривалена у «великому» Часі, де торжествують принципи свободи та візінеризму.

Люби того, хто за мимолітнім вітром не піде.

Люби того, хто знає, як приходять назавжди.

Люби того, хто жодні сіті в цьому світі не сплете (С. 38).

 

Думаю, що такі риси поета – не лише данина романтичному міфові, як ми часом воліємо це інтерпретувати. Поет (як вельми специфічний соціопат) – людина тонкої душевної організації, а поетичні образи, метафори, явлені в текстах, – це поєднання естетики та етики. І саме з етичного виміру виринають усі «проблеми» митця. Навколишня реальність часто викривляє етичні принципи. А коли етику порушено, тоді поет мусить писати, аби відновити цю дивовижну «рівновагу» краси й моральності.

І час такий: герої не цікаві,

Пророки не цікаві завжди й скрізь.

Летять фальшиво білі зграї –

Всередині ж всі сірі і нудні (С. 22).

 

Жанна Безп’ятчук – поетка, безперечно, сучасна. Їй притаманне нове художнє мислення, нестандарті метафори та самобутні образи.

Там, де колись стояла скеля,

Вітер підняв пісок на сміх (С. 11).

Або ж:

І невідома змова всіх часів найгірших

Тримає серце у сухій руці (С. 12).

 

Проте в її дебютній поетичній збірці «Між причалом і ядром» (відповідальний редактор книжки — чудовий поет Юрій Буряк) несподівано часто виринає концепт «самотності», життя в ритмі «соло»…

І ніяк не може допити самотність свій зелений чай.

А бездарність тим часом наливає каву з трутом

У чашки, що не блищать і протікають, мов дах (С. 8).

Світ підштовхує поетичну душу до одкровень на самоті.

Ти витягуєш себе із власної самотності

Тисячами рук своїх надій (С. 89).

 

Чому так відбувається? Чому, перебуваючи у вільному світі ХХІ століття (коли ранок можна зустріти в Лондоні, а вечір у Токіо), маючи можливість відкривати світ у нечуваному раніше темпі, поет усе одно здатний відчувати остракізм?

 

Ліричний суб’єкт Ж. Безп’ятчук не лише дивується Любліну, Варшаві, Амстердаму та іншим європейським і американським містам, а й часто відчуває самотність, перебуваючи в них або ж повертаючись додому. Жанна за фахом – журналіст, знавець соціальних комунікацій, а отже, людина, потенційно відкрита до сьогоднішнього світу. Вона побачила чимало цікавого, подорожуючи між континентами. Проте перебування в Лос-Анджелесі чи Брюсселі – «транзитне», і настає час, коли потрібно повертатися додому. Додому – в самотність… Удома ти відчуваєш якийсь метафізичний стан, екзистенційне сум’яття, розпач і розгубленість.

 

Суб’єкт поезії Ж. Безп’ятчук на філософському рівні поєднує традиції східного чекання («І не зачепити б нічого й нікого, / І без ілюзій не прожити душі») та європейського руху, волі до життя («І доля тепер долає кризу, / І вітер дме не вгорі, а знизу»; «І тільки п’янка молодість миті / Матиме вічне значення»). Незважаючи на те, що її ліричний герой мандрує простором географії, проте така «транзитність» не притлумлює здатності бачити того, що відбувається у метафізичному просторі. Крім того, в цьому художньому світі є Бог.

Як не визнати вартості пустелі?

Як не любити очевидності піску?

В пустелях з собою влаштовують рандеву,

Щоб потім було із чого збудувати купелі (С. 10).

 

 

Для суб’єкта Ж. Безп’ятчук ближчим є світогляд «релігійних екзистенціалістів», ніж прихильників абсурду. Поетка вдається до сюрреалістичного образотворення, поєднуючи на перший погляд непоєднуване («Абсолютна тиша: кричить душа»). Проте з цього й народжується поезія. Жанна мала можливість відчути живчик сьогоднішнього часу на планеті. Коли протягом одного року випадає побувати в різних місцях світу, зустрічаючись із різними людьми, тоді в тобі відкривається новий зір. Також у збірці «Між причалом і ядром» наявні відлуння бодлерівського світогляду: світ ХХІ століття породжує не тільки плин, а й і сплін.

 

Ця книжка має сподобатися тим, хто не розділяє філософію і поезію (бо поезія, яка не є філософією, як на мене, навряд чи є поезію par excellence). У нашому житті багато причалів, де ми пришвартовуємося час від час. Але десь і є ядро – атомне, енергетичне, планетарне… І це ядро притягує, немов магніт. І парадокс, здається, в тому, що, лише маючи це ядро, людина може бути максимально вільною у цьому часом дуже невільному світі.

І поміж материків цих ходить твоя душа – вона ридає,

Коли бачить їхнє ядро, їхньої долі соло, їхні вулкани (С. 9).

Дмитро Дроздовський