Півнячі бої

*Павліна Пулу. Краса, що не рятує.  Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 256 с. 

Цей суперечливий та доволі натуралістський роман Павліни Пулу становить собою сцену, на якій подібно двом півням змагаються Етика та Естетика.  Саме це відбувається на майже трьохсот сторінках «Краси, що не рятує», але відчуваєш це не з першої сторінки. Спочатку увагу відволікають дрібні і трохи кумедні подробиці з життя головної героїні – Надьки Верони (або Надії Павлівни Шистачок), шістдесятирічної вродливої жінки, яка марно змагається з тим, що зараз толерантно називають «віковими змінами», а насправді – з небажаною старістю. Чимало років хвилюючи уяву чоловіків, згодом «Надька почала помічати дивну особливість цього світу – що довше вона жила, то більше жінок ставали молодшими за неї».

 

На цьому дивовижному відкритті фактично й побудований сюжет роману. Авторка ввічливо робить екскурси у минуле Надії: дитинство, яке прийшлося на Другу світову та розкуркулення після війни, життя у Сибіру, подружні роки у Москві, але з часом повернення на рідну землю – Україну, спочатку до села, а потім до провінційного містечка, в якому тоді вже сорокарічна самотня Надія начебто має дожити свій вік. Заманлива перспектива? Аж ніяк.

 

Бурхлива душа Надьки бажала не старечого спокою, а спалахів пристрастей. Вона отримувала ці спалахи, але з часом ціна ставала все більшою. Надька втримувала при собі декілька залицяльників, серед яких був букініст, підприємець, колишній чоловік і навіть студент (згодом цей напів’язок перетвориться на майже детективну історію). Але гра Надьки  з чоловіками, часом, совістю та власною вродою часом перетворюється з комедії на трагедію, а потім у повноцінний фарс. На важелях світу краса та правда, і свій вибір робиш саме ти.

 

«Кожна жінка в глибині душі – Джульєтта. Навіть якщо їй шістдесят. Навіть якщо вона Надька – надламана, підкошена і прибита», – пише Павліна Пулу. Це аксіома, яка не потребує доказів. Тому Надька за прізвиськом Верона (саме в це італійське місто вона прагнула в той час, коли її везли до Сибіру) заціпеніла в своєму егоцентризмі. Вона вважає, що краса ладна окупити все, бо насправді вона не потребує шліфовки. Той, хто народився вродливим, залишиться їм, а той, хто хоче здаватися вродливим, той завжди буде страждати заради цього. Надька Верона була з перших, але через примху часу перейшла в другу категорію. Відтоді почалися її страждання і поступове виповзання з панциру пихатої самовпевненості. Вона залишилася наодинці зі своїми жахами та хворобою, і почалася гра не на життя, а на смерть. Насправді вона звикла лише до однієї гри – підбурювання двох півнів-чоловіків, які билися за головний трофей: красу та прихильність Надьки Верони. Однак доля полюбляє не лише бавити, але й моралізує і деморалізує потроху. Невідомо чому, але у випадку з головною героїнею «Краса, що не рятує» доля вирішила бути суворою: Етика перемогла Естетику. Це стало вироком для Надьки: «Наче розпрощавшись зі своєю красою, вона раптом зауважила красу світу».

Катерина Холод

Придбати книгу.