Автобіографія із присмаком практичної психології

Паоло Коельо Заїр / Художник-оформлювач В. Єрко. –К.: Софія, 2005. – 352 с.

Писати про книгу тим важче, чим більше людей її до того прочитали – за кожне слово несеш відповідальність перед величезною кількістю суб’єктивних поглядів і вражень. А Коельо шалено популярний і неймовірно читаний – 35 мільйонів проданих книг.
Писати про книгу тим важче, чим більш упереджено ти ставишся до творчості її автора. А моя особиста думка про твори бразильського письменника оформилася вже давно – ще після «Алхіміка». Думка, чесно скажу, далеко не позитивна. Коельо сприймається мною як автор популярної психології у художній формі. Книги – такі собі тренінги «пізнай себе», «стань щасливим», «живи в гармонії зі світом і Богом».
А все ж, долаючи упередження, розгортаю найсвіжіший роман бразильця.
Передісторія очікувана. Понят­тя, що стало назвою роману, автор запозичив у Борхеса, а той, у свою чергу, – з мусульманської традиції. Заїр – це сенс існування, нав’язлива ідея, якої неможливо спекатися і яка вабить до себе.
Наступний крок автора – не­спо­діваний. Центром оповіді є не ­якась нещасна Вероніка чи чабан Сантьяго. Головний герой «Заї­ру» – сам автор, немолодий і популярний письменник, його життя, думки, образи, розчарування і пошуки.
Письменник, який закидає колегам, що вони «силкуються стати оригінальними, а стають неспоживними й наганяють нудьгу смертельну».
Письменник, який нарікає на критиків, які його ненавидять, а колись «носилися зі мною – поки наклади не перевалили за першу сотню тисяч, після чого мене відразу було викреслено з розряду невизнаних геніїв».
Письменник, який бере на себе місію повідомити усім людям, що вони насправді нещасні – адже самі до пуття не знають, чого їм треба. І спонукати до пошуків цього знання власним прикладом. Бо він збагнув. Він зрозумів, що його Заїром є дружина, яка просто зникла одного чудового ранку, навіть не повідомивши про причину.
Пошуки дружини – це спроба звільнитися від тягаря Заїру. Водночас це шлях до розуміння, що Любов не можна підкоряти – вона сама потребує скорення від того, до кого приходить. І ще – це пошук щирості зі світом. Показовими є два епізоди наприкінці книжки – інтерв’ю, яке письменник дає журналістові, та світський раут. Письменник долає заїждженість суспільних штампів, без чого неможливо стати щасливим – він «знімається з автопілота», відповідаючи на стандартні питання. Перед читачем – два варіанти реплік: те, що він мав би сказати, і те, що хотів, – і сказав. Інший епізод: великосвітське товариство, розбурхане темами, на які не прийнято говорити, постає без звичної захисної амуніції – і стають помітними просто люди. Кожна Людина зокрема.
Власне, Коельо цінний та цінований саме через цей інте­рес до Людини. Тому раджу почитати його тим, хто зневірився, втомився від буднів, згубив себе і розуміння світу. Автобіографізм «Заїру» допоможе на цьому сеансі практичної психології встановити довірливіший контакт між читачем та автором.
Тож нехай про цю книжку писати важко – головне, що вона легко читається.

Віта Левицька