ДОНОР ЕМОЦІЙ ДЛЯ ЧИТАЧА

Борис Левандовський. Донор для небіжчика. – К.: Зелений пес. – 2005. – 288 с.Нині однією з

Нині однією з найпоширеніших фобій вважається страх перед вірусами. Віруси здаються жахливими, непомітними оку прибульцями, які можуть жити в людському організмі й, зрештою, підкорити його та зробити своїм топосом. Коли чуєш «вірус грипу, гепатату… ВІЛ», ти відчуваєш подих моторошності і тихесенько стукаєш по дереву… А якщо уявити, що насправді існують віруси Вбивства, Потворності, Самотності, якими можна заразитися, наприклад, через кров? Борис Левандовський у романі «Донор для небіжчика» розказує нам саме таку страхітливу історію. Якщо йому повірити, в усьому винні Добрі Лікарі. Такі собі Айболити – криво усміхнені дядьки з рожевими щоками і окулярами на носі. Це на перший погляд вони безневинні ескулапи. Насправді ж Добрі Лікарі можуть зробити з тобою все, що завгодно. В їхніх руках ти перетворюєшся на піддослідного, на матеріал для експерименту. Не вірите?

 

Головний герой роману, молодий бізнесмен Герман, спочатку теж не вірив. А потім сповна відчув дію жахливого вірусу. Здавалося б, усе є: нормальне життя, успішна кар’єра, хіба що з жінками не складається, та й друг дитинства, а нині шеф, трохи почав гнути кирпу. І тут раптом – хрусь, і все життя зламалося. Тепер існує інший Герман, який ховається у своїй квартирі і виходить тільки вночі. Він відчуває, що ненавидить людей, а надто Добрих Лікарів. Бо це вони винні в його перевтіленні. І це не миттєве перетворення Грегора Замзи, змальоване Кафкою. Швидше, це довгий і болісний кількаденний процес, схожий на розкладання трупа, – процес перетворення людини на потворного монстра.

 

Горор, одним словом. Із усіма відповідними атрибутами: натуралістичні, чи, навіть, анатомічні подробиці, нервова атмосфера нагнітання, двозначний фінал, ідея існування потойбічної форми зла, що продовжується у жертвах і ніколи не зникне. А ще – напружене очікування незвіданого – того, що ховається за рогом. Ти з кожною сторінкою відкриваєш цю таємницю-схованку і на якусь мить навіть віриш, що це справді можливо, – шокуючі перетворення, маніяк, що відриває голови мешканцям Львова, маленький хлопчик-ф’ючер, який може змінювати своє майбутнє через фотографії. І тоді ти відчуваєш страх, дослухаєшся вночі до різних звуків, уникаєш темряви. Тебе переповнюють емоції, які, певно, намагавсявикликати автор. Відповідно, йому це вдалося – це і є ознакою якісної літератури жахів. Хоча, можливо, це я така вразлива, а хтось прочитає, посміється над нереальними вигадками і буде собі вночі спокій­нісінько спати.

 

Раджу лише не читати цю книжку в черзі до лікаря, бо велика ймовірність того, що йти до нього передумаєте. Краще відкрити її, коли здається, що життя безглузде, важке і безрадісне. Тоді ви зрозумієте, що ду-у-уже перебільшували, бо ваші негаразди – безжурне життя у порівнянні з існуванням хлопця Германа, що схоже на сюжет із фільму жахів. Почитавши, ви з полегшенням відчуєте, що живете і дихаєте повітрям, а найголовніше – що у вас є душа, а не невідома чужорідна сутність. Тож, читайте на здоров’я, бережіть себе і не хворійте. Особливо на вірусні хвороби.

 

Наталка АРТЕМЕНКО