КНИЖКА, НА ЯКУ ВСІ ЧЕКАЛИ

Тамара Гундорова . Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005. – 264 с.

Здається, на сьогодні в літературознавчих колах немає популярнішої теми за постмодернізм. Його риси шукають у творах тих чи інших митців, про нього намагаються серйозно теоретизувати високочолі професори. Західні літературознавчі тексти про постмодернізм доходять у перекладах до українського читача – але із великим запізненням, і найчастіше лишаються мало читаними. Проте справді серйозної студії, в якій було б опрацьовано теоретичні засади, вивчено ситуацію в Україні і зроблено грамотні висновки, допіру ми не мали…

 

Нещодавно вийшла праця Тамари Гундорової «Після­чорнобильська бібліотека. Україн­сь­кий літературний постмодерн». Ця книга справді заслуговує на звання тієї давно очікуваної студії. І ось чому.

 

Книга Т. Гундорової – в жодному разі не підручник. Адже неможливо живе явище, всередині якого ми ще нібито знаходимося, знерухомити, втиснувши у чергову нішу іконостасу, вготовану академіками. Цей стиль не дасться до посібникування, бо, як писав Володимир Моренець, постмодернізм – це, швидше, реєстр різноманітних рис, перелік означників. Перед нами – наукова студія з рухливою структурою: теоретичні розвідки, опрацювання текстів сучасних західних літературознавців, критичний розгляд творчості авторів з погляду постмодерних теоретизувань.

 

Авторка подає сучасну українську літературу в світовому контексті, застосовуючи нові теоретичні та історико-літературні підходи до літератури. Гундорова ніби слідує закликам відомого чеського письменника‑емігранта Мілана Кундери «не заганяти в малий національний контекст митців малих націй». Адже досі українських, наприклад, шістдесятників, розглядали лише в аспекті боротьби із радянською системою, заключаючи їх у вузько національні рамки, боячись глянути ширше. От і виходило, що українська література нібито розвивалася у вакуумі, позбавлена впливів з боку інших культур. Що вже казати про типологічні збіги, які радянське літературознавство так само ніколи не фіксувало.

 

Цю студію важко назвати суто теоретичною, адже в літературо­знавчій справі дослідниця представляє критику. Власне, саме через аналіз сучасних українських худож­ніх творів авторка переконливо доводить, що постмодернізм в Україні таки є. Специфічний, не такий, як на Заході (і це зрозуміло, адже наші постмодерністи були зосереджені на деконструкції радянського канону), проте є. Український постмодернізм, за Гундоровою, характеризується перш за все насолодою від переступання меж загальноприйнятого та канонічного.

 

Тепер щодо назви. Виникає питання: який стосунок до постмодерну має «постчорнобильська бібліотека»? Все доволі прозоро. Для теоретиків постмодернізму він як явище асоціюється передовсім із ядерною епохою – кінцем світу. А в Україні саме Чорнобиль, як пише Гундорова, «засвідчив руйнування нашої культури, технології, самого літературного архіву. Культура стає річчю, непотрібною в зоні».

 

Проте, незважаючи на такий нібито невтішний висновок, дослідження Гундорової обов’язково повинен прочитати кожен, хто має щонайменші претензії на інтелектуальність.

Олена КУЧЕРЯВА