Фантоми втрачених почуттів

Станіслав Лем Соляріс. – Л.: Кальварія, 2005. – 200 с.

Такі книги, як «Соляріс» Стані­слава Лема, існують для того, аби, прочитавши їх один раз, перечитувати знову і знову. І кожного разу, перегортаючи останню сторінку, відчувати жаль, що книга вже прочитана. Бо у ній під несподіваним кутом зору і трагічно зображені найкращі людські почуття – кохання та дружба. Байдуже, що трагедія цих почуттів розвивається на тлі далекої планети, яка знаходиться за безліч галактик від знайомого світу і пульсує прихованим та незрозумілим для людини життям.

Тим, хто колись читав цей роман, сюжет нагадувати не потрібно, бо він надовго, якщо не на завжди, врізається у пам’ять. Молодий дослідник прилітає на загадкову планету Соля­ріс, щодо способу розвитку якої не можуть дійти єдиної думки цілі покоління вчених. На планеті на нього чекає не зовсім радісна зустріч із колегами, які віддають перевагу усамітненню у своїх каютах. За дверима кают, схоже, щось приховують. Це «щось» настільки мучить і завдає сорому дослідникам, що вони готові на все, аби не допустити сторонніх до своєї таємниці.

Сенс дивної поведінки колег
стає зрозумілим пізніше, коли сам головний герой стикається з власним «гостем». Зустріч настільки несподівана і навіть обурливо непристойна, що залишається єдиний вихід – позбутися чужинця. «Гість» – повна копія втраченої з власної вини, доведеної до самогубства коханої дівчини – повільно і ненав’язливо займає місце у житті головного героя. Єдине, чого вона просить, – це постійної уваги і перебування поруч. Дослідникові зрозуміло, що «гість» – лише фантом, проекція його власних спогадів, зумисне створена планетою, аби вступити в контакт з ученими. Усе було б добре, але фантом викликає таку саму любов, як у минулому – жива людина…

Тож «Соляріс» – це історія про кохання і його втрату на тлі невідомого й ворожого світу. Із цієї точки зору роман скоріше схожий на філософський роздум, аніж на традиційну фантастику. На Землі трапляються мільйони історій трагічного кохання – але ніхто не може зустрітися з коханою людиною, яка вже давно померла, і переосмислити стосунки з нею. Важко дійти однозначного висновку, на що натякає Лем, можливо, йдеться про зустріч у потойбічному світі і розплату за провину в земному житті. Соляріс і справді схожа на мислячу істоту із власною волею. Ця планета – деміург, спроможний створювати найрізноманітніші форми життя, і цим подібний до божества. Проте божества язичницького – адже Соляріс, здається, абсолютно байдужа до людських почуттів, а уся її творчість є не більше ніж безглуздим жорстоким експериментом.

Окремі слова хотілося б сказати про якість українського перекладу роману. Автор, Станіслав Лем, пише дуже складно: у деяких місцях вдається до громіздких наукових термінів, у інших епізодах наводить цілі великі цитати із творів вигаданих фізиків та дослідників космосу, раз у раз оздоблює твір розлогими описами видозмін, які відбуваються з незбагненною планетою. Однак цілісний, яскравий та плавний переклад дозволяє прочитати роман, як кажуть, на одному диханні. І тим приємніше буде колись знову повернутися до його перечитування…

Дарина ЧЕРВОНЕНКО