Війна, любов і магія

Олег Сич. Uroboros. – Львів: ЛА „Піраміда”, 2007. – 176 с.

Якось ми з подругою говорили про літературу, і вона провадила антифеміністські речі: „З мене вже досить жіночої прози, яку пишуть як жінки, так і чоловіки! Ну куди зникає література про чоловіків справжніх?” І вона мала рацію. Жінки розплутують жахливі убивства, жінки ж їх і скоюють, жінки з останніх сил борються за щастя, яке, як виявляється потім, носить костюм від „Бріоні”, їздить на новенькій „БМВ” і володіє заводами, газетами, пароплавами… Чоловік поступово перетворюється на ціль або засіб її досягнення, на ворога або помічника, тільки не на головну дійову і дієву особу. І це не на жарт тривожить. Насамперед, жінок. А що, як література і досі – за звичкою – відображає дійсність?
Під час розмови я й згадала: рідко, але трапляються винятки. І в літературі, і в житті. Про такий виняток мовиться у романі Олега Сича „Uroboros”. Який саме це роман: пригодницький, психологічний, автобіографічний, соціальний, любовний – визначити важко. Перефразовуючи слова однієї з дуже епізодичних його героїнь, „ріжний, дуже ріжний”. Я би передусім відзначила, що він, як захоплива комп’ютерна гра, має декілька рівнів сприйняття.
Отже, перший. Читач, який воліє опановувати текст на цьому рівні, гадаю, оцінить швидкий, динамічний сюжет, відсутність розлогих картин природи, які більшість із нас, знаходячи, просто пропускає. Натомість – стисле, але вражаюче: „Дерева умирали повільно і тихо. Жовте листя ворушилося від легенького вітру. Небо стало таке синє, що, здавалося, ось-ось по ньому потечуть сльози. Життя в’їлося у серце і не давало вільно дихати”.
Гадаю, не пройде повз увагу читача і значна доля екшну: Орест, головний герой твору, колись воював у Афганістані, а тепер утягнутий в уявну війну в Україні — він не гірше від заокеанського Рембо дає лад у поліційному відділку, рятує людей під час пожежі у божевільні-катівні… До того ж, він не просто воїн. Він той, кому у спадок дісталися магічні знання. Він вижив навіть тоді, коли сам вирішив померти. Втративши кохану жінку й ще не народжену доньку, втративши свободу, Орест знаходить те, чого, здається, вже й не шукав, – себе.
Той, хто перейде на другий рівень, зрозуміє, чому доноси на Юнга були благороднішими, аніж на Фройда. І чому не Гамлет говорив із Йориком, а Йорик із Гамлетом. І чому Джордано Бруно не вдалося врятувати із палаючої божевільні. І чому, власне, Уробороса, змія, що кусає власного хвоста, автор зробив ключовим символом твору. А ще читач відзначить іронію, якою просякнута книга. Іронію, що, на мою думку, є фірмовою письменницькою рисою, як зараз кажуть, фішкою Олега Сича: „До нього прийшов Фауст, привітався й накидав повну хату матюків. Після чого вони допили пляшку, і Орест вирішив, що це осяяння”, — або „Зліва від мосту, по якому мчав автомобіль, поряд із Лаврою, стриміла київська Баба. Руки її нещодавно відвалилися. Києвом повзла неймовірна чутка, що баба себе усвідомила. Їй до вереску закортіло прикрити свій сором. Вона стидливо опустила щит. Від гіподинамії рука відпала…”
Хто дійшов до третього рівня… Але не буду розкривати усіх карт. Це роман про війну. І про любов. І про магію. А чого ще треба, щоб гарно провести час за книжкою?

 

Анна ШЕСТАК