ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО В’ЯЗНИЦІ!

Борис Гуменюк Лук’янівка. – К.: Факт, 2005. – 808 с.

«Лук’янівка», безсумнівно, є перлиною серії «exceptis excipiendis» («усе, окрім того, що варте винятку»).

Важка книга. І не лише тому, що важить утричі більше за стандартний покет-бук. А й тому, що не належить до тих книг, які легко читаються у громадському транспорті, відволікаючи від споглядання стомлених облич сусідів та думок про неприємності на роботі. Це література, панове. Більше за те: це елітарна література. Тут нема карколомного сюжету і дешевої кон’юнктури (хай не вводить нікого в оману назва). Кожного речення вистачило б для цілого оповідання. Твір розпався б на вишукані слова, влучні образи й окремі глибокі думки, якби не потужний талант автора. Силою мистецтва вся ця архіскладна конструкція тримається купи і пульсує, як належить живому організмові. Бо цей роман-рефлексія не є набором філософських сентенцій автора. Вони міцно прошиті фабулою. Випустивши будь-яке речення, розумієш, що щось втратив. Це створює додаткові труднощі під час читання у громадському транспорті…

Треба було мати велику силу духу і ясну голову, аби створити такий об’ємний у всіх значеннях твір. Але ці чесноти потрібні будуть і читачеві, який захоче відтворити у своїй уяві всю художньо-сенсорно-філософсько-екзистенційно-і-так-далі картину, майстерно змальовану письменником. Мозок, розслаблений популярним чтивом, може з першої спроби не впоратися з таким завданням. Проте коли після певної підготовки вершину буде взято – результат перевершить усі сподівання.
Роман не дає готових відповідей на поставлені у ньому запитання. Він примушує читача знайти ці відповіді самотужки, продираючись пліч-о-пліч із головним героєм крізь терни… чи то пак крізь ґрати.

Власне, те, що весь світ – в’язниця, не є відкриттям Бориса Гуменюка: це казав ще Гамлет. Проте навряд чи він уявляв таку довершену в’язницю, де, наче у російській матрьошці, нижчі рівні поглинаються вищими, глобальнішими. Лише поклавши усі частини на місця, можна отримати справжній образ тюрми у всій її багатовимірності…

Події у романі починають бурхливо розвиватися вже з перших сторінок книги. Читач разом із головним героєм опиняється за ґратами з першогогається якось зорієнтуватися у патологічній ситуації, борсається у своїх попередніх уявленнях, судомно намагаючись зрозуміти, як здобути втрачену свободу і чи була вона взагалі. Причому, на відміну від головного героя, робить це цілком добровільно. Бо попри всю свою складність і багатоплановість роман заворожує, просто відкласти його «до кращих часів» не вдасться. При спробі так легко уникнути серйозної розумової роботи виникає відчуття, що зраджуєш щось щемливо-правильне… Можливо, тому, що з перших рядків не полишає почуття, що в’язниця за всієї своєї глобальності не є нездоланною цитаделлю зла, і головний герой (а разом з ним і читач) повинен знайти спосіб… ні, не втекти, а перемогти!

Надія Діброва