ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ: НАСТОЯНИЙ НА ВИШНІ З ПЕРЦЕМ

Творчу долю Павла Глазового не назвеш безхмарною. Попри всенародну любов, негласні чиновницькі “темники” супроводжували його до кінця життя. Вихід книжок затягувався. Влада намагалася не помічати гумориста. Не маючи до чого причепитися, його навіть звинувачували у махінаціях із партійними внесками. Незважаючи на все, Павло Прокопович ніколи не був обділений любов’ю читачів і слухачів. Але ніхто навіть не здогадувався, що, якби не два випадки, які траплися у житті Глазового, ми могли б ніколи не почути його імені…
Випадок перший. Мрія рятує життя
Навряд чи можна назвати “щасливим випадком” те, що після закінчення Новомосковського педагогічного училища, хлопець, одержимий мрією стати вчителем, пішов до… армії. Насправді ж все було продумано і сплановано. Якби Павло вступив до Криворізького педінституту відразу після закінчення училища, то навчання довелося б переривати військовою службою (у ті роки хлопців забирали до армії навіть якщо ті здобували вищу освіту ─ зазвичай після першого або другого курсу). Отож Павло пішов до армії на рік раніше. І це, можливо, врятувало йому життя.
Бо 22 червня 1941 року 19-річний Павло Глазовий  зустрів у Орші (в Західній Білорусі) досвідченим авіамеханіком, прослуживши вже рік, закінчивши сержантську школу. Хтозна, чи вдалося б Павлові, будь він “зеленим” призовником, вижити під час страшних бомбардувань тих днів. Принаймні з хлопців, які прийшли до армії того ж року, коли повинен був іти Глазовий, не вижив майже ніхто ─ їх кидали в бій зовсім недосвідчених.
На щастя, досвід та знання, здобуті за час служби, допомогли Павлові з товаришем вибратися із зони окупації на поштовому біплані. Пізніше майбутній гуморист потрапив до Ленінграду, де перебув усю блокаду – від першого до останнього дня. А вже після цього їхню частину перекинули до Азербайджану ─ приймати літаки, які американці переправляли по ленд-лізу.
З війни Павло Глазовий виніс парадоксальну особливість ─ він дуже добре розумівся на техніці, міг поремонтувати будь-що (як згадує його син Андрій, не сприймав лише однієї машини ─ комп’ютера). Але завжди відчував до техніки антипатію. Можливо, нелюбов до машин спричинив випадок, коли в Ленінграді на старті врізався в капонір (різновид збройної техніки) літак із дітьми. Рятуючи малих, Павло Прокопович обпік праве око…
Глазовий демобілізувався 1947 року. Повернувся додому, роздав бойові нагороди сусідським дітям. Через деякий час здійснив давню мрію ─ вступив до Криворізького педінституту. Одружився. Складав вірші ─ писати лірику він почав ще до війни, згодом “перекваліфікувався” на гуморески. Зачитував усмішки на літературних вечорах в інституті.
Приблизно в цей час сталася ще одна подія, яка обернулася для Глазового випадком ─ на цей раз однозначно щасливим. Із заслання повернувся Остап Вишня.
Випадок другий. Вишня з перцем
Уже будучи відомою персоною, Глазовий був знайомий із багатьма видатними гумористами свого часу ─ писав тексти для Штепселя й Тарапуньки, обмінювався ідеями з Юрієм Нікуліним. Але найважливішу роль у творчій долі Павла зіграв маестро українського гумору Остап Вишня. Саме він відкрив перед молодим письменником широкі перспективи і можливості для самореалізації…
Перші, інститутські слухачі усмішок Глазового довго переконували його надіслати декілька творів до всеукраїнського гумористичного журналу “Перець”. Але скромний юнак довгий час не насмілювався цього зробити. Врешті-решт, численні переконання подіяли ─ конверт із адресою київської редакції “Перця” зовні та декількома гуморесками всередині потрапив до адресата. Та ще й якого!
Остап Вишня працював у “Перці” з часу його заснування (1922 року).
Але, зважаючи на опалу з боку влади, у повоєнні часи числився у ньому на невисокій посаді заввідділу листів. Формальна посада не заважала Вишні мати колосальний вплив та авторитет серед працівників редакції.
Ознайомившись із листом чергового дописувача на прізвище Глазовий, Остап Вишня був вражений його змістом ─ аж вирішив розшукати талановитого хлопця. Він настільки перейнявся долею Глазового, що посприяв переведенню його до Київського педінституту імені Горького ─ поближче до письменницького середовища та видавців. Більше за те, за протекції Остапа Вишні хлопець потрапив на роботу в “Перець”, а вже через два місяці (!) став заступником головного редактора. Павло Глазовий до кінця своїх днів був вдячний Вишні за цю допомогу, називав його своїм хрещеним батьком.
Протягом одинадцяти років, з 1950 до 1961, Павло Глазовий працював у редакції журналу “Перець”. То був час піку популярності часопису, його “зоряна година”. Треба сказати, що всенародній любові до журналу сприяли публікації у ньому гуморесок Павла Глазового, які виходили майже у кожному номері. Наклад “Перця” у цей період почав доганяти тираж всесоюзного гумористичного журналу “Крокодил”. Зі сторінок журналу добрий гумор Глазового проникав не тільки у домівки, а й у серця читачів. Згодом жоден вечір у сільському клубі, жоден урядовий концерт не обходилися без гуморесок Глазового.
На велику сцену Глазового “винесли” спочатку неперевершений Андрій Сова, потім – Анатолій Литвинов, Ніла Крюкова, Анатолій Паламаренко. Народ одразу визнав Глазового за свого, бо той умів сказати так, що багато чого лишалося між рядками. Глазовий не боявся казати правду. Не кожен міг в часи боротьби з “оголтєлим націоналізмом” сказати, наприклад, всім “продавщицям гострим та бідовим” та їм подібним: “Бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика і не знає мови”.
Усмішка з тінню гіркоти
“Настояний на вишні з перцем”, Павло Глазовий заслужив непідробну любов простого люду саме вірністю самому собі. Не криючись і не плазуючи, він сміявся, але по-доброму, над людськими недоліками ─ незважаючи на ранги і статуси. І якщо сільська бабуся чи продавщиця з гастроному могли від душі посміятися над собою разом із автором, то владні чини насмішок простити не могли.
У творах Глазового ніколи не було прямолінійної критики влади. Але вона проступала між рядків, і не могла не впасти в око уважному читачеві. А, зважаючи на шалену популярність автора (крім сцени, його можна було побачити по телевізору, почути по радіо), відповідні структури не могли не забити на сполох. Почали затримуватися з виходом збірки гуморесок Павла Прокоповича. Урізалися наклади книжок ─ наприклад, при заявці сорок тисяч їх друкували лише тритисячним тиражем. Одного разу, скориставшись помилкою у підрахунках, Глазового намагалися звинуватити у тому, що він приховав від влади 12 тисяч карбованців гонорарів.
Але принциповість, якою завжди славився Павло Прокопович, допомогла йому вистояти у часи життєвих негараздів. Він видавався і перевидавався (у складні пострадянські часи ─ менше), не зникав із радіо та телеефіру. А у те, що великого сміхотворця не стало (у 2004 році) не віриться й досі. Цікаво, як відгукувався б гуморист на події сучасного українського життя? Мабуть, як завжди ─ по-доброму, не образивши. Можливо, цьому вмінню потрібно повчитися і нам?

Тетяна Самчинська.